— Мені здається, що він агонізує, — шепнув, нахилившись до Степури, Духнович. — І це наш Славик! І це ми сидимо над ним! Просто неймовірно.

Стогін, скрик, лайка чиясь… Машини з снарядами промчали назустріч.

— А ті, що залишились там? — заговорив після паузи Духнович. — Колосовський, комісар Лещенко? Що їх жде? Ми відступаємо, а вони зостаються.

— Добре, що їм ото хоч підкріплення пішло… Але ж такі втрати.

— І це тільки один рубіж.

«Історики, географи, філологи — скільки вас полягло на однім рубежі!» — з болем думав Степура. Кров’ю стікає їхній студбат. На криваві тріски розметала його війна, — ті там, а вони ось тут, покалічені, мчать під гуркіт канонади через села, повні тужби, повні тривоги й непевності… Оце твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в місячні ночі, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Нею шумлять дерева, вона розлита в повітрі, вона в прекрасних очах матерів, що приносять їм до грузовиків молока, в поглядах молодиць, що стоять між соняшників, сумовито поклавши груди свої на тини, і в поглядах дівчат, що тоскно дивляться пораненим бійцям услід очима рафаелівської чистоти… Прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська — оце зараз твій голос, Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку.

Вечоріло вже, коли їхні грузовики під’їздили до Дніпра. Хмари заволокли небо. Лагутін на останніх кілометрах стогнав усе тихше й тихше, а коли зупинились біля переправи, то й зовсім затих: зняли з кузова мертвого.

Тут, неподалік переправи, біля підніжжя Тарасової гори, його й поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску поклали на горбику Славикової землі.

Здушений сльозами, Степура стояв над могилою, і думка сама собою клалася в горьовиті рядки: «Ми пройдем, і нас не буде. Що ж залишиться після нас? Каска розбита? Білі кістки серед жита? Чи обеліски встануть до хмар? »

Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славикові в узголів’ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополі? Прийде колись Мар’яна сюди, прийде й посадить — і виросте її туга, її любов живою піснею стане над цілим дніпровським краєм…

В метушні біля переправи трапилось так, що Духновича було відправлено з першою партією на той бік, а Степурі після цього довелося ще довго чекати. Сидів осторонь під горою і дивився на Дніпро, на велику ріку, оспівану Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вітер хвилею жене, і весь простір води вилискує хвилями, як рілля. Пружинять, б’ються на вітрі верболози, біля них купами позбивались поранені в чеканні переправи. Кажуть, що вчора якраз тут розбомбили баржі з пораненими. Чи не повториться це й сьогодні? Правда, хмарно зараз, низькі хмари аж черкають високу могилу Тараса, виснуть над дніпровою широчінню.

Вперше бачить Степура Дніпро. Коли правились на фронт, проспав Дніпро уночі і тепер уже бачить його на зворотній дорозі. Сподівався, що буде світлим та сонячним, у розливі блакиті, а він ось з’явився перед ним у важкій сталевості надвечір’я, в непривітних вишумах вітру, в присмерковій засумованій широчіні. Ще тільки середина літа, а вода в річці якась важка, збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далі старезні верби гнуться, осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то темне все, то раптом, вивернуте вітром, все замерехтить білим. Оці пригнуті вітром дерева, і поораний хвилями Дніпро, і Чернеча Тарасова гора, що височить поруч, і хмари вечірні, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, — яку тугу все навіває, яким смутком лягає на душу!

Згущається сутінь, і за Дніпром все яскравіш стає видно загравище далекої пожежі, — мабуть, щось там бомбили вдень. А з-за спини долинає гуркіт війни. Вже аж сюди дістає війна. Як хотілось би Степурі зараз прозирнути, заглянути в прийдешнє… Чи стане Дніпро останнім рубежем для війни, чи куди ще далі звідси переплеснеться її невгамовний вогонь? Що буде з тими, що зостались на Росі? Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рідний народе мій? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з’явився лише, щоб дати світові пісню, пісню свою невмирущу, і знову відійдеш у небуття? Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім — така нині ти, Україно 41 року…

30

Протитанкові рови. копала, земляними валами оперізувалася в ці дні Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим, де мав їм бути кінець? Від самого моря через виноградники Півдня, через сонячні роздольні степи тяглися вони в глибінь республіки, оперізуючи Донбас, огинаючи Харків, свіжими розкопищами землі з’являючись по Лівобережжю все далі на північ. Рови й рови. З нещадною прямолінійністю лягали вони по стернях ланів, по баштанах, через гречки медові та колгоспні рясні садки, продиралися крізь золоте військо соняшників квітучих (далеко ще той час, коли квіт їхній погасне, почорніє і пилюка впаде на шорстке їхнє листя).