Якби отам піймав десь кулю вдень, коли за їхнім грузовиком ганялися «месершміти» по шосе, то, певне, було б найкращим для нього виходом з цього тупика. Чи, може, самому собі пустити кулю в лоб з оцієї гвинтівки, яка ще ні разу й не вистрелила? Може, це справді вихід? Щоб раз назавжди кінчити і з цією ногою, і з душевними терзаннями, зникнути й не бути тягарем ні для кого! І хай зрозуміють товариші, хай не осудять за те, що він свою кулю, першу й останню, випустив не по ворогові, а по собі…

Машина знов набирає снаряди. Ось вона від’їхала, затріщавши деревом, пішла в гущавінь, як у печеру.

— Що, поранений?

Духнович аж кинувся. Ззаду нього стоїть під кущем хтось в напнутій плащ-палатці. Це, видно, новий вартовий, який тільки-но змінив попереднього. Духнович цього й не помітив.

— Поранений, га?

В голосі вартового бринять людяні нотки, теплі, співчутливі. Це, мабуть, тому, що він вважає Духновича пораненим. А він не поранений! Він передової й не нюхав! Він просто недовчений студент, що уявив себе воякою і що ганебно вибув із ладу, наколовшись на першу ж очеретину! Болотяна торішня очеретина зламала його, зробила його безпомічним і ні на що не придатним!

Про це Духнович так і сказав йому, коротко, нервово, з надривом.

Але вартовий, виявилось, мав на такі речі свій погляд:

— Як болить, то однаково болить, від чого б там не було: від кулі, чи від осколка, чи від нариву. Я знаю, як це воно, коли нариває. Ще малим коли був, корова одного разу на ногу наступила. Ніготь з великого пальця так і зчесала, довго наривало потім, ночами не спав…

Тихо вийшовши із-за куща, він уже стояв перед Духновичем, видно було гвинтівку в його руці, і чути було, як дощ плюскотить по його нахалабудженій плащ-палатці. Присвітивши ліхтариком, він нахилився:

— Ану, покажи, що там у тебе…

Духнович розмотав мокре ганчір’я з ноги.

— Ого, рознесло, — сказав артилерист і покрутив головою. — Знаєш що, товаришу, давай я тобі проколю:воно вже визріло.

Духновичу змигнули перед очима батькові ланцети, блискучі, добре дезинфіковані хірургічні інструменти.

— Чим же ви проколете?

— Найду чим. Ось хоч би й багнетом. Перед ним уже зблиснув багнет.

— Посвіти мені, — він передав ліхтарика Духновичу.

Світло ліхтарика вихопила з темряви щетинисте мокре обличчя, грубі руки, що саме знімали багнет з гвинтівки, освітило полу плащ-палатки, якоїсь рябої, не нашої.

— Німецька?

— Їхня. На тому тижні взята.

Присівши, він затиснув хвору ногу Духновича коліньми, наче коваль, що збирається розчищати кінське копито, і не встиг Духнович схаменутись, як уже щось там чикнуло, потекло, а він, цей доброволець-хірург, все ще не випускаючи ноги, тримаючи її, як в лещатах, обережно, але міцно видавлював своїми твердими пальцями гній із рани; разом з гноєм вичавлював і весь біль з організму. Як йому полегшало одразу! Духнович ніби на світ народився. Хотілось плакати від вдячності, хотілось поцілувати оті грубі солдатські руки, що так допомогли йому.

А вартовий уже підвівся, просто й буденно витирав руки об мокре листя, гомонів до Духновича:

— Тепер тобі одразу полегшає. Якби оце ще подорожника, але де тут його знайдеш вночі. Вранці пошукаємо.

— В мене батько лікар, хірург маститий, але, думаю, й він краще б не зумів.

— Солдат все мусить уміти. А чого ти шинелю не розкатаєш? Бач, промерз, аж зуби клацають. Розкатай, надінь.

— Боюсь.

— Чого боїшся?

— Розкатаю, а потім не скатаю, — відповів Духнович напівжартома. — Це мені в таборі товариші допомогли.

— Скатаємо і тут, коли сам ще не навчився. Хліба хочеш?

Десь з-поміж ящиків він дістав півхлібини, розділив її й половину подав Духновичу. Хліб розкис від дощу, прилипав тістом до рук.

— Що, глевкий? — весело запитав артилерист. Це нічого. Хліб глевкий — на зуби легкий.

Вмостившись під брезентом на снарядах, вони їли розкислий, набряклий дощовою водою хліб, і артилерист — тихо, розважливо — розповідав Духновичу своє життя.

19

— Кадровик я, кадрову служу. А прізвище моє Решетняк. Восени був би дома, якби оце не війна.

Артилерист деякий час помовчав, прислухаючись до плюскотіння темного мокрого лісу.

— По всякому для людей війна починалась, — провадив він далі. — Того застала в морі або в полі, біля хлібів, того — в дорозі, тебе ось за книгою, а мене застала вона на самім кордоні, на річці Буг. Знаєш, що таке кордон? Це така собі смуга землі, проорана й заволочена, оплетена, переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту високий, другий — нижчий, третій — ще нижчий, а далі дріт по землі клуб’ям стелиться, як огудиння на баштані, а земля чому проорана, ще й приволочена — проти диверсантів. Отам ми й гартувались. Незадовго перед тим були на учбових стрільбах, кілометрів за вісімдесят їздили від своїх зимових казарм. Пустинні місця, болота, піски, сосонки колючі низенькі… Вузькоколійка була там, по ній тягнуть тросами фанерні танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так і розлетиться. Кілька днів воювали з тими фанерними танками, а в суботу прибули до себе на зимові квартири. Казарми наші саме на ремонті були, і нам команда — напинати намети. Не хвалячись, скажу, що завжди я був дисциплінований, і коли куди треба, то — найперше мене. Так і тут: «Біжи, Решетняк, до тих сосонок, вирубай чотири кілки», — посилає мене командир взводу. Взяв я сокиру, побіг, вирубав три кілки, а четвертого підходящого ніяк не найду, бо вже смеркає і сосонки коло мене все якісь криві та низькі. «Та рубай який-небудь, — чую раптом над собою голос і, підвівши голову, бачу командира батареї» — Може, їм недовго й стояти». Мені дуже запам’ятались ці слова командира батареї, що, може, їм недовго й стояти. «Чого ж це недовго?» — думаю. А тоді вирішив, що, мабуть, незабаром в казарми переберемось. І вирубав кілочок, який попавсь. Розіпнули нашвидку намети, матраців уже й не набивали, бо втомлені були дуже після маршу. Так на порожніх матрацах полягали й поснули. Міцно поснули. Відомо, який буває сон після маршу. І от пізно чи рано чую крізь сон раптом щось проквоктало в повітрі: невже снаряд пролетів? «Це ми ще, мабуть, на навчанні» — подумав я крізь сон, а воно, як на те, знов у повітрі — гул, гул. Удари якісь. Розплющую очі, а брезент наді мною вже як решето — посічений подірявлений, а звечора був же цілий! Видно, бив на шрапнель, чи, може, зенітні осколки осипались, бо хоч шкоди нікому з нас і не завдало, а брезент посікло. Та це я вже пізніш про це роздумував, а тут мерщій почав будити товаришів. Мотаю онучу, тягну чобота, а другою товариша розштовхую: