Але прийшов з операційної професор…

Непомітно упав вечір. Вони повернулися додому.

Наступний день копіював собою попередній. Жах оповив їхнє життя, закутав міцно, аж не стачало подиху. Тепер він чатував на них скрізь — в стінах, підлозі, стелі. В кожнім кутку, в кожнім вікні, в кожній щілині. В кожній книжці, кожній дрібниці. Смішний дерев’яний песик, кришталевий келишок, квітка-попільничка — кожна з них нагадувала про якийсь веселий день їхнього життя. Настільна лампа: молода танцівниця наміряє плаття. Єдина фривольна річ в кабінеті, її купила Тоня на жартівливий доказ, що не ревнує його до жіноцтва, не боїться конкуренції. Тепер він пригадав те, вийняв розетку, сховав танцівницю до шафи. Але підійшовши до дверей, похопився, поставив лампу на місце. Його уява сприймала все довкола в одній страшній, трагічній єдності, в трагічній простоті і реальності. Всі оті колишні високі слова їіро смерть, чуті, вичитані, сказані ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсім. Лишився біль, пустка, і — кожної миті — дорогі риси, сказані колись слова, буденні й небуденні, сповнені сьогодні іншого змісту, викривлені жахом.

Страшними примарами вставали видіння, від яких утікав і не міг утекти. Він бачив, як помирала Тоня, бачив її похорон. Він вже сидів самотній і перебирав її речі, фотокартки.

Йому здавалось, що божеволіє.

Жах не випускав їх з своїх пазурів ані на мить. Тепер їхнє життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконі, в красивім коконі, не видимий нікому, гине, не довершивши своєї праці.

Другого дня, вийшовши з лікарні, спробували втекти від страху, купили квитки в кіно. Але переживання героїн були такі мізерні, такі жалюгідні, що вони вийшли десь по кількох хвилинах. Обідали в ресторані, Олександр Кіндратович пив горілку. Йому чомусь спав на пам’ять Ремарк. Кальвадоси і портвейни його приречених героїв. Бридня. Навіть в горілці не можна сховатися від цього. І горілка, й любов — все тоді втрачає смак. Вона гірка, як полин.

Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, і важкий, велетенський молот знову падав на їхні голови.

Он біжить дівчинка, смішно кривуляє ніжками за мамою… І — падає молот.

Сусідка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замінити телефон. …Яке все дрібне, нікчемне. Непотрібне. Сусідка похвалятиметься й потім. Завтра… Через рік. І телефон дзвонитиме. Вони так хотіли замінити деренчливу настінну коробку на настільний апарат.

Килими, телефони… Вони віддали б зараз все. До останньої нитки.

Вечір плинув трагічною музикою. Дивилися телевізор, читали вдвох книжку. Олександр Кіндратович розшукав на дні шухляди старі карти. Але дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не відпускала їх. І хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокійним: Олександрові Кіндратовичу чи Антоніні Михайлівні, їй здавалося, що вона відчуває хвилини, відчуває життя вже не стільки уявою, скільки фізично. Аже знала: навіть оці ось трагічні дні — останні. Скоро не буде й їх. Лишиться на якийсь час болюча рана, ліжко, біленький квадратик стелі, її і його, Олександрові, муки. Адже йому теж… Олександр м’якосердий і не міцний. Побиватиметься гірко, а може, й зап’є з горя. Побиватиметься з півроку, з рік… Життя легко хилить його на свої шовкові манливі трави. Хоч йому здається, буцім сам підминає їх. Вона так і не дізналася за життя, який він. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинічний, чутливий? Може, і такий, і такий, і такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь — з болю, з муки. Зараз вона любить його міцно, прощає все. Як прощала тоді. Як може прощати тільки дружина. Минула ніч, настав ранок.

Вони й далі не могли ні на що зважитись. Не могли нічого вирішити певно. Часом людині просто потрібно, щоб за неї вирішили інші. Але, мабуть, саме тоді, коли потрібно, — і неможливо.

Вперше хірург Білан боявся доторкнутися до ураженого місця. Вперше боявся хворої людини.

…Консультації, консультації, консультації. Від них втомлювалось тіло і боліло серце. Обросле страхом, воно боліло тупо, без надії вирватися на волю.

До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленінграда? Коли б то він не знав, що й там те ж саме, що й там такі ж лікарі. Це тільки хворі дивляться на лікаря, мов на бога. Хочуть бачити і тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кіндратович знає, який він бог.

І все ж шукав чогось. Іншої віри, інших пророків. Кажуть, на Кавказі, в Сочі, живе якийсь знахар. У Львові теж. А в них?.. У них теж є знахар. Євген Мазур. Чутка про його ліки вже добігла до найвіддаленіших міст. їдуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лікарні тільки й розмов про Мазура. Кажуть, він лікує легко, швидко, безболісно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кілька уколів.

А що?.. Що, коли він в ім’я свого самолюбства важить життям дружини?

Ця думка розітнулася в його голові громом. І треба було великої напруги, щоб перемогти цей гуркіт.