А потім, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: «Дурний-дурний. Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалі такого не буде. Кайся і обіцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе». Давно те було. Але Холод так і не навчився каятись і обіцяти. Зате Полив’яний, либонь, збагнув цю науку тонко.
Вони обоє навчалися в аспірантурі. Відтак їхні стежки розбіглися. Володимир Полив’яний працював десь у Ленінграді і тільки чотири чи п’ять років тому повернувся до Києва. Привіз з собою дебелого адміністративного портфеля, чимале черевце і чутку, буцім в тому портфелі визріває якийсь геніальний проект. Портфель потерся, він замінив його новим, але чутка не старіла.
По коридору пробігали міністерські працівники, зодно-манітнені паперовим клопотом і кабінетною нудьгою. Прокіп Гордійович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визначає діагноз. Причепливий професіоналізм, котрого він гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалі може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякі лікарі так і сприймають їх:
«Пішов мій стравохід», «пішли мої ноги». Або ж як декотрі начальники, які бачать перед собою одиниці: «людино-дні», «людиногодини».
Ні, він не міг мати людей за палички й цифри. Прокіп Гордійович любив їх або ненавидів, захоплювався або зневажав. І лише іноді намагався не помічати.
Секретарка Полив’яного, розшукавши Холода, дріботіла попереду, буркотіла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного.
— Вам, дівчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, — мовив Прокіп Гордійович, прочиняючи двері кабінету.
Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник міністра підвівся назустріч, незграбно і міцно потиснув руку. Він грався в дружбу. «Ох, спливло-минулося, дурні і наїа-ні ми колись були», — грався в простоту. І Холод теж, переступаючи поріг його кабінету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в інший бік. Взявши один раз невірний тон. Полив’яний вже не міг змінити його. Холодові смішно, що заступник міністра вдає, буцім не помічає, як вони блазнюють.
Після кожної такої розмови Полив’яному здається, немов він проковтнув порцію непотрібних, неприємних ліків.
— То як воно стрибається-перекидається?..
— А так. Наперед гузном.
— Мабуть, обважніло гузно…
— У ваших голоблях обважніє…
— Ну, вже такі товсті голоблі… А я знаю, чого ти прийшов, — хитро примружився Полив’яний. — Сказати?..
«Не в дідька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене», — подумав Прокіп Гордійович. І вголос, з удаваним подивом:
— Та ну!
— А я вже вгадую, — Володимир Володимирович ворушив пучками, ніби лічив папірці…
— І звідки ти… Справді, я прийшов просити грошей. На кардіоскоп.
— Гроші… Мда-а… Нікуди без них… Всі по них зітхають. Пішов просити їх я, на всю нашу хату, а мені кажуть:
залиште заяву, вкажіть суму, на яку рука підніметься. Тільки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогодні важливіше: ракети чи сечові міхурі. Отак от. Образно і кардинально…
— І що ж ти?.. — нахмурив кущасті брови Холод, несамохіть випадаючи з тону.
— Я? Я сказав — вам видніше… Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось приїду до тебе… Подивлюся… Це ж таки не тень-телень… І клініку твою навідаю. Давно не був. Як там у тебе?..
В очах Полив’яного, сховані глибоко, на самім денці, боролися два почуття — підлабузництва й ненависті. Він таки трохи боявся Холода. І тому ще не вирішив до кінця, якому віддати перевагу. Мабуть, другому.
Розмова непомітно збочила на клінічну роботу. Холод аж здивувався такій уважності і турботливості Полив’яного. Той розпитував про операції, про лікувально-профілактичну діяльність і навіть про санітарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообіцяв потрусити калиткою і завітати до нього в найближчі дні. Холод вірив і не вірив.
Він гадав, що Арсен Кузьмович вже від’їхав, але той чекав на нього в скверику біля міністерства.
— Я машину відпустив, — мовив завідуючий. — Шофер попросився. Жінка захворіла, чи що… Ходімо вниз пішки, а там візьмемо таксі.
Спускалися до Хрещатика тихою, замріяною вулицею. Холод сьогодні вперше і якось враз помітив, що вже осінь. Кружляло в повітрі жовте листя, падало до ніг в сумній знемозі. Дерева шелестіли холодно, по-осінньому. Арсен Кузьмович кілька разів поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцім не чує. Йому не хотілося порушувати тихої осінньої замрії, спокійного плину своїх думок. А думалось йому про місто, в якому прожив більше половини життя, про надію, котру привіз до нього і поселив на горі, про власні невдачі. Тільки не про оці, дрібні. Професор обминав їх думкою. Але ті, більші… Йому здавалося:
він ось-ось знайде. Але не знаходив. Від чого вони? Може, від злого збігу обставин, а може, просто від безталання. Адже в житті, щоб звершити щось, неодмінно потрібно мати талант. Лікар — це теж талант. Людські серця, голови, очі — всі різні, їх треба сприймати індивідуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти відміну. Так само, як в музиці, в поезії.