Прокопу Гордійовичу гризота ще й тому, що мимоволі сказав хлопцеві неправду. Йому довелося робити по швидкій допомозі іншу операцію, рятувати жінку, матір, на котру чекало дома троє дітей. Оперувала молодого інженера його помічник, доцент Золотар. Прокіп Гордійович прийшов, коли життя Соловейка вже неухильно падало по той бік не видимої, але відчутної лікарями грані. Але, напевне, й він би нічого не зробив. Все виявилося складнішим, ніж показали аналізи, ніж навіть гадали вони, лікарі.
Холодові думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, ніби в них вдарили міцним дубовим тараном, двері, затремтіла, розсипалась на друзки тиша кабінету. А її й далі трощив високий, дзвінкий з радості, голос:
— Вікторія, Прокопе. Вікторія!
Чоловік, котрий вбіг до кабінету, зштовхнув Холода з стільця, вхопив попід силу, підняв і закрутив довкола себе, аж папірці сполоханою голубиною зграйкою спурхнули з столу і розлетілися по підлозі.
Холод обережно, але рішуче визволився з цупких рук. Чоловік ще ступив слідом, відтак втомлено махнув рукою.
Від Прокопа Гордійовича був нижчим мало не на голову, але — міцний, кремезний. На здоровім виду палахкотливими рум’янцями — радість. Він бурхав нею, клекотів, готовий щедро розплескати її на всіх, а найперше — на Холода.
— Ух… Мало не підірвався, — сказав захекано. — Важенний ти став, набираєш кілограми. А пам’ятаєш, як ногу вивихнув і я тебе від озера до гуртожитку тербичив? Півтора кілометра. — Він уже визбирав папірці, але й далі збуджено кружляв по кабінету, потирав руки. Вони в нього — білі, чутливі, справжні руки лікаря. І рухи їх — легкі, красиві, здавалося, він розгладжує оксамит. — Розумієш — циганка. Отакенна! Через праве передсердя, — мовив уже тихіше, бо упіймав щось в нашорошеній тиші кабінету, в Холодовій постаті. Запитав стурбовано:
— Щось сталося? Може, отой хлопець, фізик?.. Прокіп Гордійович ствердив Біланів здогад ледь вловимим порухом повіків.
Іншого разу він би сам застусав Олександра. Адже в
того — незміряна радість. Сьогодні Білан зробив першу
операцію на серці. Операцію, котрої прагнув і на котру не
зважувався багато років.
— Так… — Холод міцно потиснув рукою за плече Білана. — Так…
— Що ж у нього?
— Тромб. Ще мені довелося по швидкій допомозі… Варвара Іванівна робила. Ти знаєш, скільки вона таких операцій… Але не стало і її сил… Я вперше побачив, як у неї тремтіли руки. Навіть затискувач не на венозну судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме підійшов…
— Що ж. Прокопе, — по довгій мовчанці тихо мовив Олександр Кіндратович. — Ви зробили все, що могли. Сумління твоє не мусить квилити. І… не починати ж нам тієї розмови… Пам’ятаєш мою першу невдалу операцію? Хотів я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш — прийшов до сьогоднішнього дня. Ти розумієш, рентген показав, що голка…
Несамохіть Білан знову розповідав про свою операцію. Про страхи, про вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його пальців випорскує людське життя. Він знову серцем виболівав операцію.
— Ти… не слухаєш, — нараз зупинився, нерішуче торсонув Холод» за рукав. Потім щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столі. — Прокопе, ми вже запізнюємося.
Різко, пронизливо загув за вікном, унизу, високою трубою завод, і гук той, здалося Прокопові Гордійовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей свердлячий звук пробудив його.
— Запізнюємося?
— А так. Вибирати ж маємо… Тебе.
Холод справді забув за те. Всі думки з голови витисла чорна жалоба. Тільки зараз Прокіп Гордійович пригадав, що сьогодні мали відбутися вибори голови Хірургічного товариства республіки. Знав він і те, кого порекомендовано на цю посаду. Такі таємниці найперше влітають у вуха тих, хто б мусив довідуватись про них останнім. Звичайно, виповів її йому Олександр. І Холод тоді перед ним не крився, що прийме її без вагання. А тепер… Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
— Гаразд. Я тільки мушу… Запис на останню сторінку. В історію хвороби.
— Напише асистент чи Варвара Іванівна. Вона он там, під дверима. А в дворі — наші абітурієнти. Теж хочуть піти на твої вибори, — примружив у співчутливій і підбадьорливій водночас усмішці живі очі.
Прокіп Гордійович ще мить повагався і повільно перегорнув останню сторінку сумної лікарняної повісті Вадима Соловейка.
Доцент Золотар сиділа за маленьким столиком у коридорі. Побачивши Прокопа Гордійовича, тіпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На її блідих щоках — два вологі сліди.
— Що це ви, Варваро Іванівно, — нахилився над нею Олександр Кіндратович, — у всіх на очах…
— Коли ж… такий розумний і хороший хлопець, — мовила зовсім не по-лікарськи, а просто по-жіночому доцент. І чоло її болісно зморщилось, а на віях знову заблищали сльози.
— Кріпітеся, — суворо мовив Холод. І, також суворо, але трохи м’якше: — Там, у кабінеті, історія хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордійовича відчуття, ніби він щойно ступив босою ногою на гостру склянку. І мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обійти ту стежку. Але щось не дозволяє йому того. На лавочці, під липою, сидить досугий, білий як лунь дід. Дід Соловейка. Сидить уже давно в камінній німій скорботі. У нього немає сліз. У нього вже немає нічого. Йому не можна говорити слів утіхи. Треба шанувати людське горе.