— Пам’ятаєш ювілей академіка Беца? — сказав він. — Ми, аспіранти, проводили старого додому. І теж в отакім плані заговорили. Пригадуєш, що Бец відповів? «Ви думаєте, щастя — титули, посада, ступені? Я б і’х віддав усі оптом за першу шлюбну ніч». — Білан засміявся, але якось невесело. Знову сів на стілець, запитав ніби байдуже, а насправді неспокійно:

— От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим?

— Часто. І зараз. Скажімо, коли лягаю спати. Поки засну.

— Жартуєш. А я справді… По-твоєму, щастя існує в чистому вигляді, як радій? А я таки певен — воно в отій свічці. Хоч, звичайно, кожна людина на якомусь відтинку шляху буває щасливою. А більше вона — нещасна. Нам завжди здається, що щастя приарканив собі інший. В світі найчастіше справжнім щасливцем почуває себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч і досягнув чогось, прагне більшого. Щастя — це лише вволене бажання. А тому, що немає межі бажанням, немає й щастя. Життя — довжелезна путь. Позначено на ньому лише кінцевий пункт. Один до нього добувається поїздом, другий — возом, третій іде пішки. Та й у поїзді яке випаде місце: в м’якому, купейному чи безплацкартному вагоні. Отож всі й поспішають захопити в м’якому.

— А м’який заколихує на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли маєш сумніви, коли щоразу починаєш, немов від початку. Не чим їхати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один весь вік засіває ниву, чекає на врожай, другий жениться, третій лежить на печі, поклавши ноги на комин. Коли б це з моєї волі, — казав він далі по паузі, — я звелів би створити комісію, яка кожну робітну людину хоч один раз приводила б до великої радості. Комісія вивчала б людину і наділяла її радістю. Одному, може, достатньо кількох рядків у газеті, а над щастям іншого, сливе, довелося б поміркувати. Але треба поставити людину на центр уваги. І побачити, що з неї буде. Вона неодмінно мусить розкритися.

— Вона й буває один раз посеред уваги. На весіллі.

— Тоді вже двічі. Ще на похороні. Холод підвівся, сховав до кишені цигарки. Вів словесну змагу з Біланом, а сам ловив себе на тому, що в такий спосіб зволікає неприємну розмову. А вона муляє, як гострий цвях у чоботі подорожнього.

Вагання стомило Прокопа Гордійовича. «Сашко знервований операцією. Потім. Подивимося ще… А він і сам, либонь, почуває каяття. Недарма заговорив про таке», — знайшов заспокійливе рішення.

— Забалакались ми, — мовив уголос. — Піду я.

— Може, ходімо зі мною. В мене сьогодні ніби маленький ювілей — десята операція. Володя там буде…

— Вже пообіцяв на інше торжество. Місцевого значення. Іменини.

— Клавині?

Холод ствердно хитнув головою.

— Я вже й так припізнився. А ще треба забігти додому переодягтися.

— Кудись в ресторан?

— В «Поплавок», мабуть. На воду.

— Ох, на воду, — підвівся й собі Білан, звільна взяв капелюха. — Коли ми з тобою виберемось на Дніпро? Мої вудки вже павуки обснували.

Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.

— Може, в неділю? Згода-злагода?

— Коли б то цю злагоду та ніщо не перебило.

* * *

Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокіп Гордійович вже давно звик до такої жіночої пунктуальності, гортав у кутку журнали, перевівши червоненьку стрілку Клавиного будильника на п’ять поділок вперед.

— Вже вивірений час, — сказав з посмішкою. Холод не поспішав і сам. Однак їх ніхто не чекає. Звичайно, міг би згодитись на Біланове запрошення, але Клава туди не піде. І не тільки тому, що їхнє право йти під руку не скріплено загсівською печаткою. Там збирається чоловіча компанія з нудними, як на неї, лікарняними розмовами і завеликою чаркою.

Знайомство його з цією жінкою склалося давно. Колись хотіли одружитись, але Клаві не давав розлучення чоловік, артист, що за життя зіграв по-справжньому лише одну роль — гіркого п’яниці. А потім… Потім, коли чоловік таки дав розлучення, вони обоє якось враз поглянули на дітей, — у Клави росла дівчинка, — і побачили, як далеко ті відсунули їхню молодість. За цей час обоє оббулися, обзвичаїлися і не почували незручності такого становища.

А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак — намагалися не помічати.

— Я зібралася.

Тої миті задзвонив будильник. Обоє засміялися. В отакому жартівливому настрої Прокіп Гордійович прийшов і до ресторану. Дорогою смішив Клаву, йому подобалося, як вона сміється, як заплющує очі, покусує повні, ледь підфарбовані губи. Ні, Клава не була легкосмішкою, і, може, тому, що йому нечасто вдавалося вивести з рівноваги строгу «директоршу школи», він і докладав стільки зусиль.

— Бачиш, бульдог хазяїна повів. — І було в тому обличчі щось справді тупе, бульдоже, а натомість собака дивився осмисленими, розумними очима. — Пес за нього й дисертацію на машинці клацає.

Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрічних, але він так само кепкував з себе, і Клані було весело. Обоє вже «настроїлись» на таку хвилю і почували, що вечір їм спливе радістю.