Довженко — син своєї доби, цим найперше пояснюється і його остаточний вибір і багато що з його творчого життя. Не тільки лаври чекали його. Знав і драми, і глухоту нерозуміння, було, що шедеври його новаторських творінь по-блазенськи висміювались у фейлетонах — Довженко й це витримав, переніс із мужністю й гідністю людини, переконаної в своїй правоті.

Епоха зробила його таким, як він є. Народ був для нього найвищим мірилом, щирим і незмінним захопленням його душі. Створена Довженком галерея сучасників його розповість високу й драматичну правду наших днів, донесе її до близьких і далеких нащадків. Не один день він прожив десь там, у царині мрій, у віках прийдешніх, комуністичних,— це видно із його щоденників, із творів, спрямованих потужними променями в майбутнє.

Відомо, що задовго до польоту Гагаріна Довженко, виступаючи на з’їзді письменників у Москві, присвятив свої роздуми космічній темі, і це здалося тоді декому безпредметним фантазуванням. Пригадується, як, стоячи на трибуні, креслив він розмашистим жестом «криву Галса», малював картини освоєння далеких світів, аж дехто в президії почав посміхатись і, здається, нагадав сивочолому мрійникові про регламент, і пригадується, як різко він тоді обернувся і кинув гостро:

«Если президиуму неинтересно, он может уходить: я обращаюсь к съезду…»

І розвивав свої думки далі, і з’їзд слухав його уважно, бо то стояв на трибуні не тільки блискучий промовець, то давав простір своїй уяві мислитель, для якого проблема людини і космосу вже не була абстрактна, у Довженковім викладі вона дістала глибоко гуманістичне, художньо-філософське трактування.

Доводилось бачити Олександра Петровича і гнівним, і ласкавим, веселим і присмученим, і ніколи він не втрачав своєї сутності, завжди видно було, що перед тобою людина чиста й вибаглива, людина багатої внутрішньої культури, шляхетності й краси.

Не знаю, яким він був у молодості, а в роки повоєнні він часто бував задумливим, заглибленим у себе, хоча при тому зворушливо, з душевною делікатністю тягнувся до товариства, до людей, з якими хотів поділитися своїми роздумами й творчими намірами. Буваючи в Ірпінському Будинку творчості, ходив із кімнати в кімнату, читав то одному, то другому фрагменти з тоді ще не відомої нам драми «Потомки запорожців».

А ввечері він сидить у колі друзів біля вогнища під ірпінськими соснами й годинами розповідає про мандрівки своєї молодості, про те, як подорожують вони з Фадєєвим по Далекому Сходу, ідуть з рюкзаками в тайгу. Відомо, як захоплююче умів Олександр Петрович розповідати. Коли де тільки він з’являвсь, одразу ставав душею товариства, він і тут ніби фільмував, малював яскраві епізоди, заполонював своїми враженнями присутніх. Мова його швидка, енергійна, фрази міцні, часто афористичні. Слухаємо, і, як живі, виростають з його розповідей колоритні образи українських тіток-переселенок, що, потрапивши в тайгу, боялись більше ізюбрів («вони рогаті, як чорти»), аніж тигрів, які корів у них крали.

— За тиграми ті тітки з коромислами ганялись,— усміхаючись, каже Довженко.

У цій трохи лукавій усмішці, в цій характерній довженківській деталі весь він — Довженко-художник. З коромислами на тигрів — деталь, що так і проситься в кінокадр, гумором і колоритністю передаючи предмет постійного Довженкового захоплення: міцний і цільний народний характер.

На ці теми — про народ, його звичаї й традиції, про кращі й гірші риси національного характеру він міг говорити безконечно, з безліччю відтінків в інтонації, то з любов’ю й гордістю, то з гумором, а деколи навіть з болем і осудом.

Ось він уже розповідає, як в одному селі на Чернігівщині в дореволюційні часи селяни запросили богомазів розмалювати в церкві іконостас. Богомази вимагають натурщиків для «Тайної вечері», але тут раптом серед селян виникає суперечка: ніхто не хоче бути Іудою. Ці ж богомази в образі одного із святих — чи не за хабаря?— зобразили місцевого багатія.

— Цьому «святому» ніхто з селян потім не хотів поклонятись, бо хто не підійде, а перед ним із-за лампади — знайомий глитай, жмикрут, відомий на все село грішник.

Треба було чути й бачити, як артистично все це вмів передати Довженко.

Ми не знаємо, що тут було від народного анекдоту, а що при нас він тут же імпровізував, але який багатющий сюжет, яку галерею народних характерів можна було тут розгорнути!

— …А то ще, пригадую, знімав я картину в Яреськах, набираю селян для групових сцен. Ось підходить Грицько Іваниця, сільський борець, по цирках виступав, а тепер живе вдома. Вуса підстрижені щіточкою, руки м’язисті, розкішні.

«Ось прийшов до вас, Олександре Петровичу… Хочу, щоб ви завтра зняли мене за роботою».

«Що ж ви збираєтесь робити?»

І чується відповідь урочиста, горда:

«Завтра я молотитиму хліб для чоловічества».

І вже, ніби на екрані, постає перед очима ця сцена.

А ось розповідь про парубійка, якого Довженко, видно, мав змогу близько спостерігати.

Шістнадцять років йому, вчиться погано, а вже задумав женитись, як Митрофанушка. Захоплюється боксом. Якось приходить з побачення, пошарпаний, як отой пес, що тільки з бійки, де з нього клоччям шерсть летіла…