— Буває, розводять дискусії, чим краще виховувати: любов’ю чи страхом? — дедалі збудженіше вів Антон Герасимович. — А по-моєму, і тим, і тим… Бо плакатиме наша педагогіка, коли тільки по голівці гладитимем, так само як і тоді, коли тільки ремінь над ним свистить… Адже воно тоді скритним стає, ховається, причини його настроїв уже для нас невідомі… Крик, сльози, лють, тікав світ за очі, а ми й не здогадуємось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його заміж вдруге або втрете виходить, і воно страждає від цього, ревнує, — у такому віці дитячі ревнощі страшні, воно на все здатне…
«А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду заміж, виїду кудись», — з жалем подумала Порфирова мати і знову з надією і пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловік, здавалося їй, у спромозі дати щодо сина справжню пораду, видно, він наскрізь бачить своїх підопічних, читає, мов розгорнуту книгу, їхні дитячі правопорушницькі душі. З вигляду простий, навіть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловіка, що, як на її думку, міг би бути й доктором відповідних наук. Недарма ж ото біля нього книга така серйозна, у шкірі… Анітрохи зараз не шкодувала Оксана, що віддала коханого синочка сюди, на вишкіл цим досвідченим, терплячим і вимогливим людям.
— У вас, мабуть, теж діти? — запитала.
— У мене й онуки, — з гордістю посміхнувся Тритузний. — Так, знаєте, швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на одній нозі, мчить і мчить вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, інших набере, та й далі, далі… Мало хто й помітить, кого лишили на цім полустанку, а хто новий сів… Ще наче вчора був молодим, до дівчат лицявся… Бо хоч і бідні були, зате веселі, співучі, виходимо, було, увечері в плавню, на човнах катаємось, купальські розводимо вогні… До пізньої ночі співи та гуки… Ех, не співайте, півні, не вменшайте ночі!.. А тепер уже й плавнів тих нема, і русалок усіх річкові ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами…
Говорив це Аніон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотілося постати йому в очах відвідувачки людиною, якій поетичність не чужа і думки якої сягають далеко поза ці мури.
— А я ж ваші плавні сама корчувала, — сумовито всміхнулася жінка. — Може, якраз ті, де ваша молодість зі співами при місяці ходила…
Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столі телефонний апарат.
— Є люди, — сказав нарешті, — що мало чим цікавляться, я їх дрібнодухами чи й зовсім пустодухами назвав би… Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив і чого йому ще… Наїдений, напитий, півлітра на столі, а в кутку телевізор з футболом, можна цілий вечір сидьма сидіти до нього прикутим… А ми б не хотіли, щоб наші вихованці такими виростали. Людині замало качиного щастя!..
Голос Тритузного лунав гучно, піднесено, і таким його й застала Марися Павлівна, що зненацька влетіла до прохідної чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь їздила, вбрана по-святковому, в міні-спідничці, хоч така вільність і суперечить шкільним правилам… Вона вже, видно, більше почуває себе десь там, на своїй «Бригантині», якою зараз тільки й живо. З відвідувачкою привітно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впізнаєте, і після цього одразу до Антона Герасимовича з своєю радістю:
— На аеродромі була! Їздила з Ганною Остапівною сина її зустрічати!.. А літак затримався, десь у Прибалтиці нібито гроза не пускала…
І за кожним словом оченята їй яскрілись, блищали, і голос бринів незвично, як буває тоді, коли людину переповнює почуття якоїсь потаємної радості, почуття велике й нестримне… «Так наче своє щастя зустріла», — з присмутком дивилась на неї Оксана, що одразу мовби пригасла в присутності вчительки, мовби злиняла перед її яскравою молодістю. Щось сталося, це ж видно по ній, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття… А від нього й красива… Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна?
Марися, рішуче відсунувши телефон, присіла на край стола, виставивши стрункі свої ноженята, і все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапівни (Ясько — ім’я яке чудне!), вона вже, виявляється, запросила виступити біля вогнища на відкритті літнього табору, хай про ту свою конвенцію розповість, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тільки подай, вони будуть у захваті!.. Збуджено дзвенів, переливався той щебет молодого щастя, а відвідувачка, схилившись, сиділа з пучечком волошок притихло, і, якби дано було читати Марисі її думки, мабуть, прочитала б: «З усіх країн найкраща країна — Юність. Але хто відплив від її сонячних берегів, тому назад нема вороття. Нема таких кораблів, нема таких бригантин, щоб туди повернули… Хіба що пісня інколи занесе людину в той край на своїх нестаріючих крилах…»
З сумовитим усміхом простягнула волошки Марисі:
— Це вам… За те, що клопочетесь моїм розбишакою… Чи, може, він уже чемніший став? Який він зараз? — допитувалась мати з надією.