І на очах сторопілого Степашка її маленька постать швидко зникла у дверях прохідної.

XXIV

«Гальма не відрегульовані»— ще й так про них кажуть. Реакції в таких на все блискавичні: йдуть, марширують по двору, пісню горлають, а тільки хто ненароком на п’яту передньому наступив, — враз обертається, і вже затуляй обличчя… Лясь! лясь! і далі пішли, співають.

Так і в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим більше, що Бугор під тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останній нахаба: навіть у вічі не бачивши Порфирової матері, дозволив собі відгукнутись про неї брутально… Ну й дістав по заслузі.

За кілька днів по цьому, коли радісно збуджені школярчата їхали в радгосп на роботи, обидва забіяки, ніби нічого між ними й не було, вже сиділи в кузові поруч, і Кульбака навіть підспівував, коли Бугор затягнув своєї безглуздої:

По кривій і нерівній дорозі

Їхав безколісний грузовик…

Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспні сади, що вже ждуть їх не діждуться… Зустрів їх не карликовий сад і не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, — зустріли хлоп’ят могутні черешневі вежі, що вільно вигналися в небо й зажеврілись уже купами ягід по верхах, горять, як при світлі вранішньої зорі… Високо? Так це ж і добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме… Хлопцям випало таке щастя. Тільки зарум’янилась «тавричанка» та «рання мелітопольська», директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи:

— Виручайте!..

І ось вони тут. Швидко розподілились, втямкували що і як — і за роботу. Черешню їж, скільки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч і відро її з’їси — живіт не болітиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай!

Кульбака, що перед цим відзначився на полотті гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спеціальному стенді: «Гостри сапу звечора! Хай вона буде гостріша за твої власні зуби»), — опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще більше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму і на вечірній лінійці стояв правофланговим, хоч ростом і не найбільший. Бо заслужив, трудився на совість!

Інші теж не лінувались, за винятком хіба що Бугра, на якого в школярській стіннівці з’явилась карикатура: стоїть руки в боки, заїдений до вух шовковицею (десь він і шовковицю винишпорив). На збиранні черешні Бугор уперто задніх пасе, норма йому не дається, бо, мовляв, сонце так сліпить, що він не може розрізняти, де листя, а де черешня… Смішна була карикатура, і сам Бугор голосніше за всіх реготавсь, впізнавши себе, розмальованого…

Перший день минув загалом досить спокійно, а ось коли виїхали вдруге… Зовні, однак, ніщо не віщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкішних черешневих веж, а декотрі воліють і без драбини обходитись, шастають, мов білки, між гіллям, меткі, верткі, тільки листя шелестить та лоби крізь кетяги черешень проблискують… Під’їздять машини, відкривають борти, і ящики з черешнями раз! раз! — і вже кузов ними наповнений, помчать звідси які на консервний завод, а які просто з саду, ще в росі, до літаків, Аерофлот відправлятиме їх в міста безчерешневі, людям у Якутію, в Заполяр’я…

Усі задоволені трудовим десантом спецшколи: був директор — хвалив, був агроном — хвалив, підходить з костуром сторож, колишній мартенівець, людина-гігант, у самій майці, у штанях широких, і теж радується працею недавніх правопорушників.

— Можна ж, виходить, і чесно свій хліб заробляти, — каже він, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. — Чесний хліб, він куди поживніший… А то скільки охочих бував на дармове! Як літо, так і штурмують ці садки, лізуть із пляжів, голі, мов дикуни, продираються крізь живопліт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класів, мабуть, скінчив? А він: «Та я тільки попробувати!» — «А нащо ото авоську припас?» І хоч стріляй його: звідси відженеш, а він з іншого місця лізе, ще й зуби скалить, такі поставали — ні сорому, ні честі.

Щира душа цей мартенівець, підійде то до одних, то до других, про свої хвороби хлопцям розкаже та скільки металу перетопив на заводах, перш ніж піти в охорону цих райських садів… Але ж не всі люди такі.

Псує настрій хлопцям новий доглядач від служби режиму, він тільки влаштовується до них, проходить іспитовий строк і, може, тому на всіх в’їдається, такий причепа виявивсь, що хлопці одразу його не злюбили, для них він з першого дня Алігатор, або просто — Крокодил (Хлястик запевняє, що очиці в нового справді схожі на крокодилячі). Невідомо, звідки й узявся; ті кажуть, з гесівської охорони його вигнали за пияцтво, інші, що він нібито строк відбував на комишитовому заводі. Пригорблений, жовтолиций, втягнувши голову в плечі, перебігав від дерева до дерева, винюхує, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз і нагода трапилась. З консервного заводу завернули кілька ящиків з черешнею, де було виявлено фальш: знизу підкладено гілочок з листям та груддя землі, а черешнею зверху тільки прикрито… Наглядач ревно взявся дошукуватись винуватця, з підозрою кидався до кожного: «Мабуть, твоя робота?», аж поки Бугор непомітно для інших і, ніби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на передового: то він, мовляв, утнув… Це можна було вважати за жарт, одначе причепа одразу вхопився, давай мерщій зганяти злість на Кульбаці: