Ще треба було дати назву майбутньому табору.

— В мене є пропозиція, — зблиснула оченятами Марися Павлівна, — давайте назвем… «Бригантина»!

— Не нове, але тут щось є, — сказав Берестецький. — Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, він настроєний критично…

Борис Савович, навпаки, цілком серйозно підтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звіддаля дивитись на цей лобатий крутогір, то він і справді нагадуватиме бриг чи бригантину…

— Та ще при відповідній грі фантазії, — додав Артур Пилипович. — Хоча «Степові пірати» більше пасувало б…

— Отже, так і запишемо: «Бригантина», — сказав директор, вносячи якісь позначки до своєї саморобної карти. — Розвелося, правда, останнім часом цих бригантин… Одначе для наших маленьких піратів це буде саме те, що треба… В їхньому дусі.

Добре находившись, вчителі сіли нарешті перепочити, знайшовши собі затінок край урочища під шатром обтяженої цвітом акації. Вихованців вони відпустили покупатись у затон, де вода вже прогрілась, і звідти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.

— Бар’єр з квітів. Межа з трави… так воно, власне, й повинно бути, — задумливо розмірковував Артур Пилипович, розлігшись на траві своєю довжелезною постаттю. Кібчик степовий високо застряв у небі, і Берестецький спрямував свій погляд туди. — Світ для людини повинен бути всепрохідний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха… Планета існує для всіх в однаковій мірі, в однаковім праві…

— Всепрохідний, але — для людини, не для руйнача, не для хама, — уточнив Валерій Іванович.

— На хама гамівну сорочку, це ясно, — згодився Берестецький. — Але я маю на увазі саме людину… Мені хочеться уявити її навіть без трав’яного бар’єру… От, скажімо; чи можливий у нашу космічну еру всюдипрохідець типу Уленшпігеля, або Сковороди, або Дон-Кіхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече і — в путь…

— З якою метою? — усміхнувся директор.

— Перевірити на практиці, чи можливий Уленшпігель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душі — без порушень, звичайно, — вирішила йти поміж ближніх і дальніх… З добрими намірами вирушаю, з бажанням присвятити себе співбратам по планеті, йду з готовністю навіть ведмедеві допомогти, якщо він цвяха в лапу зажене… І водночас хочу простежити, наскільки людство до мене терпиме, якою мірою в мені зацікавлене і взагалі чи має для нього якусь вагу моя особистість…

— Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, — сказав Борис Савович, уважно, ніби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врізалася в палець.

— Збирався ставити вас начальником табору, — посміхнувся Валерій Іванович, — а зараз бачу, що рано… Навчитель красних мистецтв і шагістики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрілість, що межує з легковажністю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тоді вимагати від наших бурсачат?

— Для бурсачат хоч пояснення є, — докинув Борис Савович. — Пишуть, що в генах у них нібито збільшується руйнівний елемент… Тільки, по-моєму, це вигадка.

Директор уголос роздумував:

— Кого ж мені з вас — на табір?

Борис Савович спідлоба кивнув на Марисю Павлівну:

— Он її призначте. Перша жінка в історії мореходства буде капітаном бригантини…

— Вона не підходить, — заперечив Берестецький. — Вона закохана.

— Це ж у кого? — кокетливо звела очі Марися Павлівна. — Щось я не бачу поблизу відповідних об’єктів…

— Ну-ну, образ не потерпимо, — жартома сказав директор. — А щодо призначення, то я вважаю пропозицію Бориса Савовича прийнятною. Сьогодні ж і наказом проведу…

Марися, видно, думала щось своє: сиділа усміхнена, замріяна, потім знечів’я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацієвий цвіт… Відкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (ніби жартівливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецілованими, з рум’янцем світанковим…

— Це з Омара Хайяма? — запитала Марися, а він відповів з гордістю:

— Моє власне.

Директор тим часом нагадав:

— Тож від завтра, Марисю Павлівно, займетесь табором. Діло неабияке. Сподіваюсь, ви оцінили довір’я?

— Дякую за честь, — усміхнулась вона, — тільки я за чинами не женусь…

— Я серйозно кажу: дивіться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вітрил…

— Вся надія на Бориса Савовича, — кивнула Марися на колегу, який, відпустивши останнім часом шкіперські бакенбарди, ще більше прибрав вигляду бувалого морського вовка.

Колишній підводник у цей час замість каблучки вже розглядав листочок деревію: ніяк не міг надивуватись доцільності, мудрості витвору.

— Таке звичайне, тисячу разів бачене, — тихо сказав він, — а все ж загадка… Самий візерунок листка, оця зітканість, форма, елегантні зубчики… А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок міг добувати сонце, здійснювати фотосинтез… Який в усьому розум і досконалість.

— Чому природа не могла витворити таким досконалим і мене? — без звичної іронії підхопив Берестецький. — Хоча є і в мені, в людині, дещо таке, що викликає подив і навіть захват, але водночас скільки недосконалостей, вад!.. Особливо, коли зазирнути туди, в надра… Які пристрасті шкірять звідти зуби, дарма що homo sapiens… Печерний волохатий пращур раз у раз дається взнаки… Ото хіба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває…