— Де начальство?
— На обід поїхало. Начальство теж не святим духом живе.
— Хто ж зараз тут старший?
— А ось я вам і старший.
У приїжджого це, видно, викликає сумнів, по обличчю перебігає гримаса невдоволення. Почувається, що прибулець має право на таку гримасу, знає свої можливості та права. Із себе досить опецькуватий, обличчя, притінене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курорті не було, справжнього сонця не бачило.
— Ні, ви серйозно — старший?
— Таж сказав… А ви хто будете? — поцікавився в свою чергу Ягнич.
— З міністерства, — недбало кинув приїжджий, не вважаючи за потрібне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втім, і для Ягнича це не дуже істотно. Важливо, що є нарешті до кого вдатись, з’ясувати деякі речі, що з виконробом їх не з’ясуєш…
— Оце ви мені якраз і потрібні.
— Я? Вам? — глиняне обличчя розпливається в іронії.
— Тільки уважно слухайте, якщо з міністерства… Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив’язували? Корпус номер два під яким градусом стоїть? Червоний куток і половина кімнат — куди у вас вікнами дивляться?
— А куди? — приїжджого це, видно, зацікавило.
— У степ, під нордові вітри! Вранці встане шахтар — не побачить, як і сонце сходить. До моря приїхав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею…
— З моря ж напікатиме. Та й море, як узяти, — воно шахтареві, пробачте, до лампочки… Йому найперше б тут відіспатись після трудів праведних… Калорійне харчування, доміно та більярд — оце йому подай, а не схід сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед…
— Тож-бо ви подбали! їдальню плануєте на дві зміни, це ж скільки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб діждатися місця… А в корпусах? На цілий поверх один туалет, та й той аж у кінці коридора, що йому й кінця не видно! Як це вам подобається? А бігти ж треба… Ось би хоч і вам такий нічний марафон по коридору в кальсонах!..
Незнайомець аж носа зморщив від такого натуралізму.
— Тут, можливо, ми й не додумали.
— А хто ж за вас додумає? Пушкін? Для чого тоді ви поставлені?
Приїжджий прибрав міни раптом суворої:
— Власне, по якому праву ви так зі мною розмовляєте? Хто ви такий?
Ягнич змружився, тільки вістря, маленькі, колючі, блищали з-під брів. — Робітничий клас — ось хто. А що стаж набував на морі, так на морі ми теж — клас… А я скоро сорок літ робітник моря!
Саме надбіг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся біля приїжджого, засипав вибаченнями, підхопив легенько під лікоть, повів показувати територію. А тут і начальник будівництва нагодивсь.
І перша розмова, що відбулася між ними, стосувалась Ягничевої персони.
— Що то у вас за старий? — кивнув приїжджий у той бік, де залишився стояти оріонець. — Скажений якийсь дід!
— Це наш дід, — осміхнувся вибачливо начальник будівництва. — Та й не зовсім він, щоб уже дід… Скоріше сказати б, людина зрілого віку, майстер унікальної справи.
— Критикан якийсь… Він, мабуть, і анонімки шле до інстанцій?
— Цього за ним не помічалось. А що правду креше у вічі — то це така вже натура.
— Пустили б ви його на заслужений відпочинок… За власним бажанням, а?
— Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу… Просто заріз без нього.
— Дивіться. Вам видніше. Тільки щоб потім не плакались, коли в «Правду» про комплекс напише, навишукує неполадок…
Начбуд запевнив, що до конфлікту не дійде і що це він бере на себе, бо не можна інакше: такого умільця-трудяги, як цей, пошукати — особа рідкісна…
А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них, обличчям — до моря, до лайби.
Після роботи має він звичку пройтись надбережжям, подивитись, що море викида. Трудиться воно невтомно. То викине тобі чорну купу камки з слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мідій, то якесь роз’їдене сіллю ганчір’я… Білі чайки над Ягничем мерехтять у повітрі. Іноді змайне у згадках щось давнє. Сліпучий шторм. Каміння берега, що посивіло від морської солі. І ти на ньому, ще молодий, з кимось в обнімку сидиш… Невже піде й ніколи не вернеться в цю дійсність, до цих птиць, до цих днів, до зоряних кураївських ночей?
Забреде часом Ягнич аж до Коршакової хати. На відлюдді, сама стоїть серед піщаних переметів, біля причалу рибальської бригади. Кролі бігають, обважнілі качки та гуси купами снігу біліють по бур’янах. Рибальське начиння сушиться, розвішане на пакіллі.
А біля нього сам дід Коршак без поспіху порається, лагодить сіть чи просто сидить у роздумах, спочиває.
— То як, діду, ловляться диверсанти?
— Щось ні диверсантів, ні тюльки…
— А сітки ж на когось таки плетете?
— Та плету, аби не гуляти. Іноді узбецькі хлопці з застави, обходячи берег, забредуть, стануть і так пильно вдивляються: як то воно виходить у плетія? А воно просто: береш пригорщу дірок і зшиваєш…
З заставою сторож у контакті, має навіть медаль «За охорону державних кордонів». Мабуть, сто літ цьому Коршакові: ще Ягнич малим був, а Коршак уже гостровусий ходив по Кураївці в шпичастій будьонівці, ділив землю та наганяв страх на світовий капітал. Давно здідився, самотою живе, а проте своє діло робить, тільки дуже заріс, закудлатів, сиві патли поворозкою через лоб перев’язані, щоб в очі не падали. Деколи, буває, розщедриться. Піде, зніме кілька рибин-в’ялиць, що під хатою висять на жилці нанизані, принесе: