Рушили в темряву розшукувати той відданий у Ягничеве володіння корпус. Ліхтарі де-не-де маячать по території, заткані скісним летючим паруссям дощу, але світло їхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається із своїм провожатим; у мокрій темряві розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись їдуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обіцяв провести Ягнича «навпрямець» — удень, може, воно справді було коротше, а зараз карпатець, видно, й сам уже був не радий, що повів майстра в ці розриті нічні лабіринти. Вночі усе тут ніби змістилося, переплуталось, при спалахах блискавок навіть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грізним. Без кінця розриті канави, стоси цегли, шлакоблоків, лиснючі масні калюжі, в них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросів… І дедалі більше багна… На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нічого, а як бризне дощ, тут і дідько ногу зламає.

— Ну й ну! Оце темінь! — весело примовляє Оксен, пробираючись попереду. —  У нас кажуть: темно, як у льоху під діжкою.

Нариті горби, канави — ніяк з-поміж них не виплутаєшся. Десь тут удень був перехід, була кинута через рів дощечка трапа, а зараз шукай її, може, навмисне хто збив.. А без неї неможливо — розривища такі, що й чемпіон не перестрибне. В одному місці, коли вони, обережно долаючи масну калюжу, наближались до переходу, перед ними з розритої канави раптом виникло щось біле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись.

— Чш!.. —  притримав Ягнича гуцул. —  Ванну поцупили!

Пригледілись: справді, ванну двоє канавою несуть, одну, видно, з тих, що Ягнич їх бачив удень — під корпусом цілою купою лежали звалені в безлад. І ось знайшлись охочі дати лад. Непогано й зметиковано:

канавою-канавою і на простір, за межі території…

— Куди ж то ви розігнались, хлопці? — голосно гукнув у темряву Ягнич. —  3 персональною ванною в степ?

Хапуги присіли, разом з ношею зникли в канаві. І нічичирк, вмерли, не дишуть.

— Тільки ж від грязюки своєї, злодюги, і в ванні не відмиєтесь, —  казав далі Ягнич, даремно шукаючи в темряві переходу між купами глеюватого, розгаслого грунту. —  Ану які ви там є?..

— Чш!.. —  знов пошепки застеріг Оксен. — Не встрявайте, ну їх!..

Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули, почавкотіли канавою врізнобіч — той на ост, той на вест: лови його тепер, впізнавай…

Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена.

— Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками… А з вигляду ти ж наче не з полохливих…

— А таки ні, —  спокійно відповів хлопець. —  Проте я й не нариваюсь. Моє правило: смердить — обмини. Бо серед них є такі, що можуть і фінкою… То ж типи! Вони здатні людину і в карти програти.

— То що ж, потурати їм? — мовив Ягнич, рушаючи в інший бік шукати його, трясця його й зна де настеленого трапа. — Не такі вже, видно, й герої — ти ж бачив, як дременули… Зло тим і користується, що миримось, потураємо, не хочемо руки бруднити… Ні, не по-нашому це, —  додав Ягнич наставницьки. —  Коли вже до мене в підмайстри, то тут щоб без дрижаків.

— Буде враховано, вуйку. —  І хоч було це сказано напівжартом, однак почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус.

Нарешті добулися до корпусу номер два. Тьмаво сіріють мокрі панелі стін, з причілка ведуть кудись угору широкі металеві сходи. Виявилось, на другий поверх. Якраз куди треба. Піднялися по них. Ягнич довго шукав навпомацки замкову щілину, нарешті заклав ключ, відімкнув двері. Повів по стіні рукою навздогад, увімкнув світло. Оце корабель! Коридор довжелезний, і обіруч — каюти, каюти… Минув одну, другу, третю… Минув і тридцяту. Двері всі однакові, одностулчаті, але він чомусь вибрав аж оці — під номером сороковим: ці навіть і не замкнуті.

Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькі, застелені, вже наготовані для шахтарів ліжка. Вибирай, яке хоч…

— Отут я й перебуду. Чим не кубрик?

Повернув гуцулові промоклу його плащину, подякував і — гуд бай, на добраніч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кімнату, попробував ліжко (він не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного рушничка, що, складений у формі трикутника, лежав на подушці.

Ніхто ще ним і не втирався, а вже сірий, запратий, неприємно й до обличчя прикласти… І це шахтареві.

Ще чути запах мастики та свіжої фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж: хай вітром вивіє, хай краплі небесні сиплються до твоєї каюти… Ще погуркувало, але вже віддалено, спалахів порідшало. Вимкнув світло, зморено ліг, і весь цей порожній шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де він, Ягнич, зараз один за всіх, поплив під ним у сни, в розлийводи снів… Так витомився за день, що одразу ж налягла дрімота. Приснились дельфінята йому: у білих ваннах нібито спали, наче в колисках, і всміхались йому зі сну…

Прокинувся Ягнич від сатанинського реготу. Десь із першого поверху крізь балкон долинав той регіт, гагакання, грубі крики якоїсь нетверезої компанії. «Відьмою б’ю!.. Горни, Віктор! Забирай своє!..» Догадавсь: у карти грають волоцюги! І такий моторошний страх, дикий, непоясненний, раптом охопив Ягнича спросоння, —  в жодному рейсі такого страху не почував! Міліції близько нема, начальство роз’їхалось, Нельчин Сашко вдома спить, Оксен — десь у вагончику… А ці, що тільки-но реготали, як чортулаки в пеклі, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобі, Ягничу, отак і кінці віддаси ні за цапову душу… Як ланцюгами скутий, лежав, не міг вивільнитись із цього моторошного стану, не здатен був поворухнутись, тільки, зачаївшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у яку шпарину шаснути, якщо зараз полізуть до тебе через балкон, вломляться по твою душу, п’яні з ножами… Схопився очманілий і навшпиньках мерщій до балкона… Прихилив двері й затерп у напрузі, не дихав. З вікна першого поверху, якраз під ним. падає пасмо світла. Тьмаво біліє груддя вапна, блищить потовчене скло та звалище труб, обкипілих ізоляційною смолою… Раптом світло внизу погасло, це ще більше насторожило Ягнича. А з темряви, як живі, шкіряться зубами зігнані на ніч бульдозери, скрепери — зігнали їх після роботи й кинули до ранку… Збились чередою і, здається, аж ворушаться деякі, от-от зрушиться все те стійбище ікластих, ножастих, заскрегоче, ревне й залізним табуном полізе на Ягнича… Небо все у хмарах, і море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крізь його кромішню, ніби вічну чорноту. Загуркотіло у хмарах, і знову те гуркотіння здалося якимось залізним, —  хтось там залізні бочки перекочує, порожніми цистернами кидається в небі. Та ось вдарило звідкись снопом синього світла, що йде не від блискавки, —  прикордонницький прожектор гайнув у темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволі веде світло прожектора, засягає ним кудись аж під обрій, патрулює, обнишпорює нічний простір.