Вони сіли на обривчику, на сухій, прижухлій траві, ноги поспускали вниз, так колись сиділи тут ще школярами. Пансіонат гримить далеко, ледь чутно, а тут скрізь панує тиша нічного цикадного степу, безмовність моря, щедро залитого місячним світлом. Минулого літа Інна приходила сюди сама, були гнітючі вечори самотності, а тепер ось знову разом, і він обдаровує тебе своєю ніжністю, і кров гарячіє від близькості, —  вже не ледь чутні, напівдитячі змигують проблиски почуттів, вся кров дужо нуртує в тобі, вишумлює від кожного доторку тіла.

— Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищі підводники сватались? — раптом запитав Віктор. Інна засміялась:

— Це вже мамина творчість? Ненька наша в своєму репертуарі…

— І листи, кажуть, одержуєш? А Віктор хотів би знати: від кого?

— Від дівчат, звичайно… А то ще був один від Віри Костянтинівни.

— Це точно? — В голосі його Інні почулась підозра.

— Та ти що? — зблиснула вона поглядом. —  Вирішив сцену ревнощів розіграти?

— Хто не любить, той не ревнує, давно відома річ… Допитки його звеселили Інну, полестили її дівоче самолюбство.

— Теж мені Отелло.

— А ти вважала, що в мені цього нема і не буде? — близько зазирнув Віктор в її освітлене місяцем усміхнене обличчя. —  Та я тебе навіть до Овідія ревную! — вихопилось у нього по-хлоп’ячому щиро.

— Аж так?

— Аж так.

І після цього він обійме її ще міцніше, і дівчина ще жагучішим поцілунком опалить його.

XVIII

«А ЯК же там наша Нелька поживає? — одного дня подумалось оріонцеві. —  Чи які-небудь подає вісті той її відступник?»

Відступником він називав Нельчиного сина. В останній момент переметнувся: вже не йде в морехідку, піде в торговельне, згідно з материною волею. Переконала-таки, здався перед її умовлянням. Буде в Нельки тепер свій завмаг, з-під землі діставатиме для матері шуби та дублянки… Добрий, видно, вертихвіст, та все ж таки втіха матері, є хоч до кого в хаті озватись.

Обідньої пори вирішив Ягнич провідати родичку. Замість просоленої морськими вітрами кепчини-млинця, в якій прибув до Кураївки, надів нового капронового бриля (тільки вчора придбав його в універмазі). Пішов поважки, поніс тгід капроном свої нерозважні думи. Його ось посамотйла війна, а Нельці й без війни дісталося: рано овдовіла, чоловіка ще молодим рак задавив, у колгоспній бухгалтерії працював до останнього. Вдачею був цілковита протилежність Нельці: вона — як вогонь, а він тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, —  аж дивуєшся часом, яких різних єднає життя, здавалось би, зовсім несумісних…

Нельчина садиба в центральній частині села, ближче до начальства. Хата як дзвін: під шифером, нова, з великими вікнами. І в «шубі» вся, одна з найкрасивіших у Кураївці. Зодягти хату в «шубу», —  це теж модно тепер: ставлять цегляні стіни, а зверху по цеглі для краси та довговічності вміла рука пройдеться ще якимось спеціальним розчином — внабризк (цікаво оріонцеві, з чого вія робиться?). Висохне, затвердіє, і стоїть будинок тоді справді неначе в шубі з сивого каракулю, весь у дрібненьких шипах-бурульках. Ось і в Нельки: тон гарний — сиво-сірий, покриття покладено рівно, наличники над вікнами розмальовані в’яззю візерунків, білим та червоним по сивому тлу (робили заїжджі майстри з Буковини).

Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвічує крізь гілля на вулицю, немов тобі вілла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька — це теж треба вміти…

Господиня саме вдома, у білім халаті порядкує коло літньої кухні, готує на зиму варення з абрикос. Зраділа гостеві: спасибі, що не забуваєте, родичаєтесь, дядечку, все-таки рідна кров (хоч яка там «кров», коли сама вона з осначівського роду).

Винесла стілець, посадила оріонця в затінку під горіхом, щоб сонце не пекло дорогому гостеві в лисину (він саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гість сказав, що то іншим разом, бо сьогодні вже пообідав.

— Від твого анархіста чути що-небудь? — запитав Ягнич про «відступника».

— Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, —  одразу розцвіла молодиця. —  Вступив! Набрав балів навіть зайвих!.. Ніхто й не способствував, а пролізло, стерво!

— Матимеш тепер свого завмага.

— Який завмаг? — засміялась вдовичка. —  Довкруг пальця матір обвів! Тільки на. поріг, і вже по ньому бачу. щось воно не теє… «Вступив?» — питаю. «Та вступив». —  і очі в підлогу, тільки краєчок усмішки блукає… Ясно. Далі хоч і не говори, все мені ясно. «В морехідку, —  кажу, —  вступив?» — «Та… в морехідку. А як ви вгадали?» — «Та по тобі ж видно, — кажу, —  відступнику;» — і вона знов засміялась, переповнена радістю за сина.

Не стримав усмішки і Ягнич:

— Ну. там під риндою його вишколять… —  І додав після роздуму: — Море — то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца.

— Цим його не злякаєш.

— Та щоб у дружбі з товаришами, надійний був: звідси починається наука про живучість корабля, його непотоплюваність…