Доки був у школі, ніяких за ним не помічалось відхилень від норми, ну хіба порозбишакує там трохи більше, ніж інші, але, зрештою, це часто трапляється серед підлітків.
Після восьмого вирішив вступати до морехідки. І вступив, на екзаменах не провалився, та першої ж осені повернувся в Кураївку до батьків, щоб порадувати новиною: відчислили…
— Відчислили чи просто вигнали? — запитав його тоді Чередниченко, зустрівши якось у клубі.
— У них це називається відчислили, — криво посміхався Віктор. — Вважають, що характером їм не підходжу…
— Скоріше не характером, а розбейканістю своєю, — коментував цю подію голова. — Дають тобі змогу подумати, як далі жити… Адже можна по-різному: один виходить одразу на магістраль, а другий десь убік навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного морехідка зваблює ділом серйозним, а другому пустої романтики закортіло, давай безкозирку для парадів та моряцьку походку для шику… А в них там щодо цього своє прислів’я: щоб була морська походка, море потрібне — не водка… Чув? Бурі та шторми народжують мужчин!
— Хай воно вам те море хоч і висохне, — відповідав Віктор на всі дошкуляння.
Після того, як він опинився за ворітьми флотської школи, нестерпним стало для нього саме слово «морехідка», уникав і згадки про неї. Бо ж не прийняла твоєї розхристаності, вигнала під паруси кураївської кіптюги! Інна вважає, що саме в ті дні з’явився у Віктора комплекс неповноцінності. Сподівалась, що зможе вилікувати його, душевно зцілить хлопця своєю любов’ю. Любов’ю — саме так! Інна вже тоді була небайдужа до нього. І не тільки тому, що вродливий, що багатьом дівчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте «щось», отой життєвий азарт, відвага, якась летюча самозабутність, неприкаяність… Адже закохані очі бачать усе по-своєму, вони й те, що інші осуджують, зуміють виправдати… Віктор недовго сидів у домашньому затишку біля батьків, підхопило хлопця новими вітрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскиді й на скрепері, якийсь час уперто колупав степову планету, потім знов його потягло до цих берегів, прилаштувався в кураївську рибартіль, чи, як тут кажуть, рибтюльку… І так аж до того нещасливого випадку, що завів його до місць ув’язнення. Відбув тепер своє, спокутував, повернувся. Тільки не затримався в Кураївці, зачепився десь у райцентрі, про це Інна дізналась від зніченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вітя вдома всього одну ніч, тяжко картав себе перед матір’ю: пішло, каже, мамо, життя моє навперекосяк…
— Як, як сказав? — перепитала Інна.
— Навперекосяк, каже. І сльози на очах.
Це багато для неї важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе своїм власним внутрішнім судом. Може, вперше прокинулось у ньому синівське щось до матері, до прибитого горем батька, був нібито вкрай розчулений, не дорікнув і словом, що «Яву» його збули, комусь віддали за безцінь, щоб і духу її не було на подвір’ї.
— А чому ж все-таки в Кураївці він не лишивсь? — тамуючи хвилювання, запитала Інна Панаса Омеляновича.
— Не можу, каже: соромно. Щоб у такому вигляді та на очі друзям з’явитись? Ні, на стороні перебуду, хоч доки чуб відросте… Якби йому якесь підживлення, щоб швидше ріс.
По цій сумовитій самоіронії Інна одразу впізнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед іншими, то ще ж вона не пропаща!
Та хоч скільки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Віктора на своєму борту. Глянеш у бік моря — нема й звідти, не вибродить хлопець із сяючих його бурунів! На дорожні роботи нібито влаштувався, новий трудовий чуб відрощує собі на залізнім котку. І зовсім не всю правду відкрила Чередниченкові Інна напередодні, коли в розмові біля нічного вагончика казала про доконечність своєї невідкладної поїздки в райцентр: не тільки відділ охорони здоров’я мала на увазі, ще більше поривало її туди сподівання швидше зустріти, розшукати свого перестражданого, вже вільного від провини Віктора Веремієнка.
Не зовсім поки що звичне для дівчини нове її становище. Чатує цей свій безлюдний зараз медпункт, і хоча могла б, звісно, відлучитись, але не знає, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка?
Коли настала пора сніданку, Інну теж покликали до столу заодно з кількома прибулими вночі десь із Тернопільщини механізаторами, що їхні облізлі чемодани та авоськи ще й зараз лежать, звалені купою, біля Інниного вагончика. Щоліта приїздять із західних областей підпомагачі, щоб разом із кураївцями порати безмежні лани пшениць. Мали б і цього року приїжджі тут бути нарозхват, а, виявляється, що літо не те: не так уродило, як ждалося… Поки що тернопільські перебувають у невіданні, не знають, як воно вирішиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати…
Сподівалась Інна побачити за сніданком і свій сімейний «ягничівський екіпаж», є такий. Не перші жнива існує, не раз з’являлись фото і в районній, і в обласній газеті: екіпаж подружжя Ягничів. Батько, як механізатор широкого профілю, в степах невідлучно, а мати до нього на сезон жнив підключається помічницею. Лише торік вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров’я перевели її вихователькою в дитячий садок. Однак і після цієї перестанови сімейний екіпаж Ягничів не розпався: прийшов на зміну матері Петро-старшокласник, про якого ще й раніш батько у хвилини підхмеленої ласкавості казав: оце росте мій штурманець. Любить татусь і сином, і донькою похвалитися перед людьми!