Відлежуючись у кубрику під лікарським наглядом, Ягнич поволі одужував, терпляче виконував усі належні приписи «коновала», хоча помітно й нудився. Кортіло йому знати, де вони зараз ідуть, який там день нагорі і який вітер. А ще — який вигляд має «Оріон» після бурі, після пекельних ночей, чи схожий на себе, чи до невпізнання знівечило його та поскубло? Цікавився, хто це зустрічним гудком вітав їхній «Оріон», та як його, красеня, й не вітати, — адже паруси на морях зараз рідкість, і на будь-яких широтах — навіть чужі капітани здалеку впізнають учбове крилате судно. Хай там датчанин іде, чи француз, чи норвежець, а, минаючи, неодмінно гукне сиреною, привітає—такий здавна існує звичай. І кому-кому, а Ягничеві він до душі.
Якось зайшов провідати його капітан, хав ду ю ду, Гурійовичу, як настрій? Сів біля ліжка, розпитав про самопочуття, похвалив відвагу та хист молодого лікаря (вони, здається, дружать).
— Здорово впорався наш ескулап, — розсипався похвальбою капітан, — хоча ви, Гурійовичу, для нього перша операція.
— Воно й видно. До мене тільки жаб в інституті різав, а тут нарешті людина попалась, є на кому набити руку.
— Не кажіть… Умілець.
— Кишку, яку треба, усе не міг знайти ваш умілець, усе не за ту тяг.
— Ні, я серйозно: молодчина він таки. В такій ситуації, при такій хитавиці, коли все шкереберть летіло, не розгубився, швидко й точно поставив діагноз і майже без наркозу…
— Та ще тупим ножем…
— У них, Гурійовичу, тупих не буває. Недаремно дали диплом, та ще й з відзнакою.
— Хай відзнака, а кишку тягнув не ту, — уперто тримався свого Ягнич. — Добре, що так кінчилось…
І після цього поринув у свої думки.
Бачив усяких він і капітанів, і лікарів. Про свого теперішнього капітана, оцього самого Янченка, він найкращої думки. Має пошану до людських літ, до заслуг трудових, у жодному з рейсів старого зумисне не скривдив. Сам він, Янченко-капітан, теж із числа колишніх Ягничевих вихованців, теж свого часу у званні курсанта ходив на «Оріоні» і, як і всі, лазив по реях, стояв, підтягнутий, перед викладачем із секстантом у руці, виконуючи урок, уважно беручи пробу сонця. Скільки їх, молодих, перейшло тут через «Оріон», скільки гартувалось під його вітриллям! Один контингент курсантів змінювався іншим, уже колишні твої вихованці, яких ти до сьомого поту ганяв, школив, підхвалював або присоромлював, самі десь ходять тепер по світових акваторіях у званнях штурманів, старпомів або й капітанів, і тільки він, Ягнич, залишається на палубі «Оріона»: ніби приріс до неї назавжди. Він тут — як вічний. Усе кроїть та шиє цупке, злежане, спеціально оброблене, у лляній олії виварене парусся. Чи то пак парусину, бо тільки після його рук вона стане паруссям! Усе іншим та іншим, що приходять на вишкіл із мореходок, передає прості свої секрети — як зв’язати вузол той або той, зачалити кінець, на сталевім кінці доладнувати «гашу», що по-вченому зветься «огон»… Наче воно не однаково — огон, чи гаша. Та, мабуть, що ні. Для кого огон, а для нього це тільки гаша, так і не інакше, — всьому флоту свою кураївську термінологію нав’язав. Добре вже й те, що не забувають, не один із тих, хто проходив на «Оріоні» цупку курсантську науку, опинившись навіть у міністерстві чи зустрівши однокашника десь у далекім порту, не забуде перепитати: «Ну, як там наш Ягнич, вічний наш вузлов’яз?»
— Щойно радіограмою порт запитував про вас, — каже капітан. — Цікавились станом здоров’я.
Ледь помітно осміхнувся старий: думали, мабуть, пішов уже Ягнич акулам на поживу? Та, як бачите, ще живий і теплий. Ніде він не дінеться від вас…
— Передайте в порт: не настав ще час викреслювати Ягнича із реєстрів…
Поглядає на капітана своїми подобрілими змруженими очима. Приємно все-таки бачити людину в такій молодості, в самому її розквіті. Моряк, хоч як поверни, — моряк. Не приховує й від інших, що закоханий у свій «Оріон». Молода дружина якось запитує: «Коли ти вже налюбуєшся своїм «Оріоном»? — «Та, мабуть, ніколи…» Всі знають, що з гордістю Янченко носить своє, ще мовби й досі незвичне для нього капітанське звання. Не кожному в такому віці випадає честь стати капітаном, може, тому й старається так, вміє радіти роботі, стоїть справді як закоханий, коли виконується його команда: «Ставити паруси»…» І вже вони пішли, розметнулись, мов крила у небі… Всім тоді наче свято, а йому, капітанові, то свято удвічі, бо це ж він його поведе, своє крилате, рідкісне, юнацьке судно. Стане на містку, спокійний, як завжди, підтягнутий, і бачиш одразу: цей на місці, з таким хоч і в рейс кругосвітній.
І на людях, і без капітана виявляє шану своєму корабельному майстрові. Коли одружувався, Ягнич весільним батьком сидів у нього за столом. І зараз, під час цих провідин, капітан теж тримається не зазнайковито, радиться з Ягничем про те, про се, що стосується судна, бо з шторму «Оріон» вийшов-таки з добрими синцями, можливо, доведеться ставати й на заводський ремонт.
— А що там у моєму чулані робиться? — запитує Ягнич про свою парусницьку майстерню. — Хто порядкує?