Веселий, ясний був деньочок.
Пішов я в поле погулять,
Щоб любим дітям на віночок
Волошок в житі назбирать.
Тихенько нива шелестіла,
Вітрець тепленький подихав,
Сіножать квітами пахтіла,
І жайворонок десь співав.
Згадав і я весну, співаю…
Дивлюсь — сидить… зовсім козак:
Чуприна, вуси… не вгадаю…
Чи то мені здається так?
Я довго-довго придивлявся…
Се, може, скарб мені явивсь?
І вже був трошечки злякався,
А потім годі — роздививсь.
«Здоров! — гукаю,— де ти взявся?
Та ще в зеленому брилі?»
Козак тихенько засміявся:
«Я,— каже,— виріс із землі».
«Хіба ж пристало козакові
Отут сидіть? — промовив я,—
У темнім лузі, у діброві
Витає славонька твоя».
«Тут,— каже,— доля посадила,
Щоб всякий зневажав мене,
Вже аж чуприна заболіла:
Хто схоче, той і ускубне».
«Так що ж,— кажу,— що посадила!
А ти б не слухав та й утік:
Весела воля дасть і крила…
А то надувсь, як той кулик».
«Де ж тая воля, тії крила? —
Козак промовив сміючись,—
Козацьку волю квочка вбила,
І козаки на сміх здались.
Шаблюк нема — гримить качалка;
Похід — у гості до куми;
Тепер жіночая кибалка
Страшніш турецької чалми».
І він замовк, мов зажурився,
Над споришем похнюпив ніс;
Від вітру чуб зашевелився,
І довгий вус його повис.
Прийшлось терпіть лиху годину…
Хто ж він такий, козак чудний,
Що всякий смиче за чуприну,
А він сидить — мовчить дурний?

Все несподівано на світі:
Ти так, а вийде онде як;
Шукав волошечок у полі,
А тут тобі приплівсь козак.
Старовину прийшлось згадати —
І сміх і горе… ох-ох-ох!
То не козак сидів чубатий,
То був кудрявчик наш — горох.

[1891]