— Ходімо, Штефане! — взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого. — Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, — з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.
— От лайдак! — замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. — Ще раз побачу на вокзалі — розчавлю, як таргана! Тьху! — плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. — Хлопці, з мене пиво! — пробулькотів вдалині його голос.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ
— Вуйку, а що то таке — тарган? — повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.
— Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! — невдоволено прошамотів набитим ротом старий.
— То щось паскудне? — не вгавав парубійко.
Вуйко тільки мовчки відмахнувся.
— Хлопці, а ви звідки будете? — раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.
— От тобі маєш, песся лабо! — вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. — То ти говориш, паскуднику?
— А що я мав робити? — шморгнув носом малий. — Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! — глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.
— Усе одно красти — гріх! — погрозив перстом вуйко Микульця.
— А здохнути з голоду — не гріх? — почав обтріпуватися від пилюки упертюх.
— Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! — подобрішав вуйко. — Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.
— З дорогою душею, дядьку! — малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. — Панове, дозвольте відрекомендуватися
— Міхал Голий з Привокзальної.
Його слова викликали щирий регіт верховинців.
— Мішку, — хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко. — Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.
— Від роботи, дядьку, коні дохнуть! — підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.
— От хитре! — хитав головою вуйко. — Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?
Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.
— Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу — третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.
— Ти диви, яке цабе! — усміхнувся вусами вуйко Микульця. — Ми думали, що ти — голодранець. А виявляється — перша людина на вокзалі.
— Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! — він глянув на парубійка.
Але той мовчав, наминаючи за трьох.
Обід для Сили був справою святою.
— Авжеж, спробуй такого забути, — після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.
— Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! — Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.
— От типчик! — сплюнув вуйко. — Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!
«Сто-ли-ця!», — подумав і собі про щось Іван Сила.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ
У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. «Обід!» — сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.
— Мені би роботу, — ледве просунув до віконечка півголови Іван.
— Ого, який здоровило! — щиро здивувався чоловічок. — Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну це ми завтра подивимося.
Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема тари». (З табличками на вокзалі було сутужно).
Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.
Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деяких час затихали.
Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше — свою кирпату сусідку.
«Бідна Маруська! — думав Іван. — Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче…» На цьому слові Іван заснув, нараз опинившись у себе вдома, де матінка з повного мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу…
Добре виспавшись (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших.
Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду вже ноги не простягнені.
Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників.
Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: «Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали».
Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом.