УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ВОВЧОК МАРКО Сон І Було нас у батька три дочки, – я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами. – Нікчемний той рід жіночий, – каже, – все б їм гуляти! Гуляють та цокочуть, як ті сороки. – Хіба ж ти й сам не гуляв зроду, Йване? – скажуть мати. – А я зроду дурнем не був, дякувати Господові! Хоч був тато грізний, а проте дуже нас жалував. Було, як поїде в Київ, то й навезе нам гостинців хороших: матусі очіпок, шовком гаптований, чи плахту червону, мені доброго намиста, або стрічок, або пояс червоний, найкращий; малим сестрам тож сережки, намистечка… Оце, було, хоч як рано приїде, а гостинці роздасть аж другого або третього дня. Ми вже в вічі йому заглядаємо, ходимо коло його – ні! Він собі розказує, як там з перекупкою посварився абощо. А як уже повиймає гостинці та почне всіх дарувати, – зрадіємо так, Господи! – Татоньку, голубоньку! Ой татоньку наш любий! – Да ну, ну! годі вже, годі! Чого се розворушились, як бджоли? І не вгамувать! Може, у вас така думка, що я все те покупував? Еге ж, розумні голови! Се як випродав пшеницю та зосталось щось із мірку, то й ув’язавсь якийсь навіжений крамар: заміняймось та заміняймось! Я й замінявсь, аби одчепитись. Отак було видумає що-небудь, а вже ніколи не признається, що згадав про вас, купив вам гостинця – ізроду-віку не скаже! Такий-то був покійний, нехай царствує! Хата була в нас хороша, і садок, і город великий; в садку вишні, й черешні, і яблука, і волоські оріхи, й грушки, й калина; двір широкий, ворота нові. А в хаті мило та любо глянуть: лавки й столи липові, образи киянські, хороше мальовані, позапинані рушниками вишиваними; і на рушниках квітки, і кругом квітки та зілля пахучі. II Минув мій рік шістнадцятий, сімнадцятий починаю. Одсвяткували ми зелену неділю. Одної ночі приснивсь мені сон: стою я в зеленому житі, вище пояса; навкруги мене колоситься пшениця і мак червоніє, а проти мене два місяці вповні. Що один ясний, а другий ще ясніший; і пливуть на мене просто. Той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь мені на руки, а другий за хмару зайшов. Прокинулась я та й розказую, який-то мені дивний сон снився. – Тож-бо й дивний! – кажуть мати, а самі всміхнулись. – Чого-то тим дурним дівчатам не присниться! – озвався батько. – Бач, місяця рукою вхопила, як вола за роги! СПИТЬСЯ, ТО Й СНИТЬСЯ. – Чому? – кажуть мати. – СОН МАРА, А БОГ ВІРА! III У неділю одпросилась якось у батька на погуляння. Вийшли ми за село, на могилу; співаємо собі, пустуємо; коли хтось: «Ге-ей! ге-ей!» – аж луна пішла поміж горами. Ми так і здригнулись. Дивимось, а се чумаки з гори йдуть. Воли все сиві, половії та круторогі, а ярма мережані. Чумаки ставні, молодії. – Оце, вражі бурлаки! – кажуть дівчата, – як налякали! – Слухайте лиш, – загомоніла Мотря Чемерівна (така прудка та моторна була дівчина, кароока!), – привітаймо ми чумаків! Та й затягла: «Ой чумаче, чумаче, хрещатий барвінку!» Дівчата й собі підхопили, а чумаки йдуть та тільки поглядають, а далі як ударяться на нас! Ми врозтіч. Чумаки за нами; перейняли та й оступили, як хмара. – Пустіть нас, пани чумаченьки! – проситься Мотря, – будьте ласкаві! – Еге ж! – гукнув чумак, високий, як дуб, стоячи нерухомо; а руки простер, щоб переймати; у зубах люлька, – еге! не знаєш, моя дівчино, звичаїв чумацьких! Та й замовк. А другі взяли жартувати з дівчатами. Я все за Мотрю ховаюсь. Коли вийшов чумак, хороший, прехороший, чорнявий, очі – як у орляти, вийшов проти мене, узявсь під боки та й каже: – Дівоньки-голубоньки! яка ж оце поміж вами дівчина, як зоря ясна сяє? Якби плавала вона в синьому морі рибкою, я б її шовковим неводом пойняв; коли б літала пташкою, був би золотим просом принадив; а тепер мушу питати: якого се батька дочка? А дівчата усі разом: – Івана Самуся! Івана Самуся! Тоді взяв він мене за руку: – Дівчино-чарівниченько! чи звелиш мені сватів до тебе слати? А мені аж в очаж стемніло. IV Пізно вернулись ми додому. Чумаки пішли своєю дорогою. Не спиться мені; в голові шумить, як у млині, а серце так і промовляє мені любії чумакові речі. З того часу неначе світ мені зав’язаний. Одна думка, один жаль… Уже й мати почали примічати та клопотатись: – Доню моя, доню! щось се тобі сталось? змарніла, моя дитино. А батько хоч і нічого не говорить, та все пильно на мене поглядає. Вийду поміж дівчата, так мене й обступлять: – А чого така смутна? А що в тебе на думці? Оце як води в рот набрала! Може, на тебе хто недобрим оком глянув? Може, тебе такий вітер обвіяв? Чого ти така, як за нелюба засватана? Скажи нам усю правдоньку. Домасю-серце! А я все не говорю – боюся, хоч часом щире слово як не вилетить з уст. – Бач, цураєшся нас! – було, гніваються дівчата. – Що ж я вам маю казати, сестриці? Так чогось нездужаю, – було, одмовляюся. – Ну лиш у хрещика або в короля! Зчеплються руками і мене вхоплять та й понесуться, регочучись, аж земля гуде. – Е-е, дівчата! – каже Мотря. – Домасі і не в голові наше гуляння. Знаю я добре, яка туга прийшла їй до серця. Дівчата так і присіпались: – Скажи, Мотре, наша сестронько, галонько! – Полюбила наша Домаха чумаченька молодого перехожого. – Так і єсть! се того чорнявого, високого? Се той, що чоботи рипають? О, та й хороший же вдався! та який жартовливий, говіркий! золотії уста! Мене наче жаром всипало. – Сорому не маєш, Мотре, – кажу їй. – Оце! я щиру правду говорю. Може, ні? Ану забожись! Бач, і уста твої не розмикаються! Слухай лишень, що я тобі скажу, а ви дайте мені дух звести. Чого насунулись усі разом? Сідайте ж бо кружка та й слухайте. Ми посідали та й слухаємо; а в мене серце б’ється, як не вискочить. – Я довідалась, звідки ті чумаки родом. Я аж крикнула: – О?.. а звідки вони? – Вони всі з Мазовища. – А відкіль сю вістку маєш? – Зо дна моря. (Ся Мотря була справді така, що й зо дна моря достане, що їй треба.) – Той, що до Домахи горнувся, Данило Дончук, а той, що мені найлучче сподобавсь, Кирило Савтир. – Та який же він, той Кирило? – питає Олена Яковенкова. – Отой білявий, веселий? – ПохОдив! Я й не питала про твого білявого. Се вже Господь тобі судив, сестрице, а дуріть нам негоже. Мій Кирило – золото не чумак! Такі брови високі, чорні. Все люльку курив; хмурий, наче думає на турка йти; а нерухомий, як справді з золота викуваний! Озвався тільки раз, не займав дівчат нікого, да й на мене щось двічі поглянув, та й то ніби так, нехотя, навмисне. Аж мені лихо: всі жартують, всі сміються, а він стоїть, тільки брови піднімає. Такого-то я собі журавля сподобала! Да вже нічого робить, аби вони з Криму повернулись! – То що? – питаю. – Будуть нас сватать, – каже, – і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху! Та й почала: Сіяла зіронька, сіяла: «З ким ти, Домасю, стояла?» «З тобою, Данилко, з тобою Під зеленою вербою; З тобою, чумаче, Данильцем, Під вишиваним рукавцем». – Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав? – Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила. Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала. V Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По вулицях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться: – А я за свого Михайлика заручена! – А мене батько поблагословив за Павлуся! Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила: – Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать? – А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку… – Та й почне реготатись. – От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба – не питай. Поміркуймо лиш, як то ми з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, Господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще; сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нашим ворогам тяжко! Та, було, як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь. Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра: – Домасю! Домасю! свати йдуть! Уже близенько! Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась. Чую – з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу: – Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини! – А який вражий син тебе хоче топити! – каже батько. – Годі ж бо, годі, не плач! – Хіба ми будемо тебе силувати, доню? – кажуть мати. – Чого плакати? Я радесенька, так дякую їм: – Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте! Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку. – А дитина наша, – каже, – ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий. – Оце, доню, – кажуть мати, як уже провели старостів, – се твій місяць, що за хмару зайшов. VI Як збулась сього лиха, мені неначе й веселіше трошки стало; дожидаю Данила з Криму… як-то він вернеться, як-то побачу його! а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне. Вийду собі, сяду де в садку та як задумаюсь, то думка думку спережає; робити що – ніякої охоти нема. Так і маюсь цілий день. Одного ранку так-то мені важко було! Коли чую – кличуть мати: – Домасю! іди лиш до хати: Господь хороших гостей наслав. – Яких, мамо? – питаю, а сама так і трушусь. – Од пана Корнія Дончука: сватає тебе за свого сина, Данила. Боже ж мій милий! Я й не пам’ятаю, як мати ввели мене в хату, як поблагословили! Подавали рушники (я винесла щонайкращий, вишиваний), та й заручили нас. Старі ж радяться з сватами, а Данило схилився до мене близенько. – Дівчино моя! – каже. – Чи любиш ти мене так, – як я тебе, дуже? Я мовчу… а так уже любо мені його слухати! Щовечора, було, прийде до мене в садок, та й ніч мені з ним не вмигнеться. А мати кажуть: – От тобі, доню, й той місяць, що тобі на руки скотився! VII І Мотря заручилась із Кирилом Савтирем. Одного дня ми й повінчались. Тоді вже призналась: – Посилала я, – каже, – стару Бульбиху довідатись аж у Мазовище; то вона про все розпитала і самого Кирила бачила, і Данила, і ті вісті мені приносила. По весіллі питає мій батько Кирила: – Як се ти, Кирило, оженився? Якби не своїми очима бачив, зроду не пойняв би віри, що такий бурлака та одружився. – Одружився, пане Йване, – каже Кирило, – як бачите. Сподобав її, як пташку співочу. Нехай у мене в хаті щебече. Свекор мій такий добрий, жалує мене, як батько; і свекруха жартовлива й ласкавая; щасная моя доля вдалася, дякувати Богу! Тільки навесні згадала я, як-то люди плачуть, як почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село; стала, дивлюсь, тільки округ мене безкраї степи зеленіють… Свекруха сама плаче, а мене розважає: – Так-то нам уже Господь дав, доню моя мила, – каже, – що хто скаче, той і плаче! От я звікувала в розкоші, заміж пішла по любості, сини в мене – як соколи… та зате ж я й попоплакала найгіркішими слізьми. І я виряджала перше свого чоловіка, а тепер із своєю дитиною розлука; та ще не знаю, чи дожду, чи побачу вже, бо я таки на світі пожила; може, Господь і до себе прийме. А ти молоденька, діждеш його; чого тобі журитись? Змарнієш на личку; тільки його запечалиш. І Мотря, було, прибіжить: – А що се ти, Домахо? чого плачеш? Адже ж і я свого Кирила в Крим випровадила! Та як же змарніла, Мати Божа! Коли твій чоловік розсудливий, він на тебе й не гляне – така ти стала! А мій то мене й приголубить, і поцілує, бо я стріну його така, як мак повний. Так, було, мене розважає. Насилу я дождала осені. Та вже щогодини вибігаю за ворота: чи не йдуть вони? А вночі й очей не зведу: от сниться мені, що скриплять ворота або чоловіків голос чутно, так я і схоплюсь, вибіжу, – ні, нема нікого: глухо, і ворота зачинені. О Петрі якось, проти неділі, сниться мені сон: зійшов над нашою хатою місяць уповні, та червоний-червоний; а в місяці білий півень трепечеться крильми, та так співає, аж по селі лунає. – Се добрий тобі десь сон приснився, – каже свекруха. – Ось побачиш, коли наш Данило хутко не вернеться. Як дівчині місяць сниться, то жених, а як молодиці – чоловік приїде, або син народиться. Треба визирати Данила. І не огледимось, як притягнуть. Він таки справді другого дня ввечері й вернувся, мій голуб сизий. От уже ми наговорились! Я й розказую, який-то мені сон снився: місяць уповні. – А мені, – каже він, пригортаючи мене, – тільки снилась зіронька. Постійна адреса: http://ukrlit.org/vovchok_marko/son