УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА Вінок на березі юності (1956) 1 Твій берег я пройшов, моя ріка!.. Вже згадки дихають в обличчя, наче коні… Вони біжать, ночами-днями повні. Мені легка хода їх і важка… Далекі образи спішать мені в безсонні: Клубочаться, хвилюються, кричать… Гіркі… солодкі… чорні і червоні… Як привиди мальовані ячать! Вітаю вас! Ви — творча моя глина, І я руками серця і думок Бентежно виліпив із вас оцей вінок. Нехай він в бурво океанне плине!.. Пливіте, хато, хмари, і зайці, І сонце в небі, і зерно в руці. 2 В душі моїй печаль стоїть неждана, В проміннях пам’яті — обличчя дорогі. Душа у кожного прекрасним осіянна, Бо кожен з них мені не догорів. Натхнені скромністю і тихою любов’ю, Вони мені сердечністю цвіли, Вони були завжди самі собою, Та з іншими ніколи не були! Скажіть мені: ви люди чи ви сни? В душі у вас ні літа, ні весни! Одна безслідна добрість — боягузтво! І ні політика, ні генія вогонь Вам ні сердець не палять, ані скронь! Для вас є ви! А все навколо пусто! 3 Печаль моя щаслива і гірка: Замало друзів, обраних навіки. Вони живуть, немов пустельні ріки, Бо часто гинуть в сонці і пісках. Як берегти мені цілющу вашу воду, Щоб ви не висохли, не змінювали русло, Щоб в ваших водах небо не загусло, Щоб з ваших вод я пив красу й свободу… Це ви мене народжуєте вмить, Коли в душі сіяння мрії грає Або ж коли в мені щось помирає… Я вас із гордості не зможу загубить!.. Хоч у вогні страждань, болінь і слів Не тільки друзів — цінять й ворогів. 4 Переді мною далеч океанна… Лиш оступись, і доля — нанівець! Тоді сюрчи, як сонний цвіркунець, Що небо — сіре, далина —                                         туманна… Розвиднівсь день! Мій тихий путівець, Мій кожен крок Земля благословляє! Землі не треба стоптаних сердець, Вагатися доба не дозволяє. Доріг багато, але шлях один! Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку: Людська Земля — це не двоспальне ліжко! Осліпніть, очі, де зневір’я дим, Замріть, душі зневірливої схлипи! Над світом — африканські смолоскипи. 5 Я вже спішу страждати і любить, Бо я незчувсь, як небо стало ближчим, Легкого цвіту срібнокрилі хвищі — Все, чим сміється серце і болить. І мрії цвіт, і згадок попелище — Усе, чим ти страждаєш у житті… Чоло моєї долі стало вищим, І очі долі — дзвони золоті. І кваплюсь я все зважить, відібрать, Щоб говорити точно, повнокрило. Якби життя за мене говорило, Бажав би я усе життя мовчать: Творити труд свій, і для мрії жить, І не спішить страждати і любить. 6 Весна моя плодами заважніла. Труснеш — западають, в повітрі стане гук. Шука священних слів душа доспіла, Думки — думок, а руки — інших рук. Щасливий той, хто, і зазнавши мук, Життя прожив прозоро і натхненно. Щасливий той, хто серця світлий звук Проніс в трагедіях епохи недаремно. Привіт вам, соки чистої землі, І вам, вітри великі і малі, Я вами жив в дорозі до людей!.. Тепер з людьми дорогу простеляю — Щасливий день мій, бо я серцем знаю, В який народ мій перший плід впаде! 7 Благословен, хто може не спішить Міщанство роздивитися ще зблизька, В чиїм запасі літ майбутніх низка, Щоб потім вже без промаху палить! Я так не міг! Мабуть, моя колиска Гарячими руками колисалась. І глиняна моя у квітах миска Гарячими руками наливалась… Спочатку чув: твій шлях — лише до тина! А потім чув: ти — гвинтик, не людина! А зараз чую: гордий і неспинний! Стають тоді гіркотними години, Коли стрічаюся з людьми такими я. Рости й подвоюйсь, гордосте мояі 8 Доки хода і воля не змужніла, Доки думки не привітала сила, Доки земля душі не колесила, Куди нас тільки мрія не носила! Я мріяв всіх дівчат перелюбити, Я мріяв світ для них перетворити І всіх людей надвоє розділити, Поганим — вмерти, а хорошим — жити… Блакитні мрії! Добродійні груди! Не знали ви, що в світі у зеленім Живуть з колиски мертвородні люди! Бояться ж інші вмерти від застуди, А ті бояться жити в білоденні, Бо думають, що ж завтра з ними буде?! 9 Скоріш пливи, нова ріко моя! З глибин твоїх нові зійдуть світання, І привітаю обережно я Моє сподіване кохання. Воно устане в першому звучанні, Воно устане першої весни!.. Ніколи мрії не бувають ранні, Коли живеш у день такий рясний… Любив я завжди, та любив хвилинне… Не зміг я покохати довгоплинно, І дні летять мої в полячливій журбі… І я страждав — й мені навкруг страждали, І я співав — й мені навкруг співали, Я світом жив, я жив у боротьбі. 10 Я встигну долюбить! Доклясти встигну я! І встигну я до тих часів дожити, Коли в польоті вічному Земля Навчиться вже собою володіти. Людина я — і день такий новий Обов’язок святий мій наближати. Усе для нього! Все йому віддати — Від всіх тривог до шелесту трави. Не буде щастя ні мені, ні люду, Доки на світі нещаслива буде Хоча б одна людина роботяща. Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого, Коли в душі ні доброго, ні злого, — Пропаща юність і життя пропаще! 11 У кожнім дні своя пора світанна, У кожнім дні поновлення своє. Нема сердець, які не брала рана, Яких ніколи біль не обів’є. Нема таких. І знаю, що не буде, Хоч рани різні, як і різні люди, Та настає той час, коли кругом і всюди Одним болітимуть людські думки і груди. Вже ближче туляться до вічності країни, Що меч несли, що сіяли руїни, Живі живих потроху пізнають! Згаса вогонь, і зненависть, і лють, Бо в кожнім дні своє світання є І в кожнім дні поновлення своє. 12 Я повен мрій про велелюдну згоду, Бо дням моїм не буде вороття, Бо хочу я, щоб на чолі народу Світився знак і від мого життя. Бо там, де я пройшов, удруге не пройду В слідах моїх земля дуби підніме й трави, І виплеснуть вони знов силу молоду Під крила вечорів і під світань заграви. Спинись, мій крок! — переді мною зрілість, Пройди по ній на всю свою всесилість, Щоб аж забила світлом з поглядів моїх, І камінь оживав, мої зачувши кроки, І бджоли пили мед з тичинок срібнооких, І світ поновлений сліди мої беріг. 13 Я повен дум про серця чисту вроду, Бо шлях мій — це не тиха божа милість. Про серце сказано, що з нього на свободу Думки великі вийшли в повноцілість. Тому простіть мене за ранню зрілість, Простіть майбутні помилки сьогодні. Я завжди щастям міряв нещасливість, Гарячим днем я міряв дні холодні. Ми роздоріжжя вчора снили з другом… Його шляхи — за іншим виднокругом… Вітрило думки хвилю серця боре… Я плачу… далі — незглибиме море… Мій ніжний друг! Мій щедрий на тривоги! У щедрості ж своїй я часто був убогий… 14 Переді мною далеч океанна, Мов задум ще не здійснених пісень… Усе попереду — любов, і цвіт, і день, І мла, і ніч, і паморозь-туманна. Попереду народження й прощання, Попереду минучість й неминучість, Шумить мені годин бистротекучість, Шумить мені не перша, не остання… Колись увечері за роєм бджіл гудучим Мій батько біг з відром води по кручі, Полив їх… впав… у вулик переніс… Колись увечері додолу падав ліс І вітер листя підбирав і ніс… Було красиво все, і мудро, і співуче… 15 Твій берег я пройшов, моя ріка!.. В душі моїй печаль стоїть неждана. Печаль моя щаслива і гірка — Перед! мною далеч океанна. Я вже спішу страждати і любить — Весна моя плодами заважніла… Благословен, хто може не спішить, Доки хода і воля не змужніла. Скоріш пливи, нова ріко моя! Я встигну долюбить, доклясти встигну я! У кожнім дні своя пора світанна. Я повен дум про велелюдну згоду, Я повен дум про серця чисту вроду — Переді мною далеч океанна… 1956 Постійна адреса: http://ukrlit.org/vinhranovskyi_mykola_stepanovych/vinok_na_berezi_yunosti