УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА Козак Петро Мамарига Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. — Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно. Татари помітили Гивора і закричали: — Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече! Татари оточили Гивора і колом погнали на нього. Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак. Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали: — Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди! Татари позіскакували з коней і випили кумису. Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину. Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться. Була осінь, і по краях озеро вже замерзло. Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води. — Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в’юна! — говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись. Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав: «Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло». — Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами. «От», — думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було. «От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити». А татари? Татари поморились та позамерзали. Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах. — Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає.Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає — ми трохи поспимо. Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули. Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають. Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига. Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти? І Петро задрімав… Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило. — От і тварюка! — вилаяв окуня Петро. — Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля… Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб. — Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги. Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг. — Що робити? А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала. — Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути… — Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки. — Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину. — Діло звісне, — сказали козаки. — То що? — А те, що на озері вже хвиль не стає. — Тепер чи коли? — Тепер. — Тоді по конях, — сказали козаки. Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече. Постійна адреса: http://ukrlit.org/vinhranovskyi_mykola_stepanovych/kozak_petro_mamaryha