УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА Демон (1960) Гай-гай, моя фантазіє печальна, — Моя невірна любко чарівна!.. Лиш відпусти тебе від серця до вікна, Як ти летиш свобідна й безпричальна… Гай-гай, моя фантазіє печальна!.. Всміхнись мені, коханочко моя! Змалюй мені картини не трагічні, Пошли мені квартали опівнічні, Коли я вперше Демоном буяв. І шепотів собі його молитви, І плакав з радості в передчутті труда… Не крізь прокляття, злигодні та битви Мені вчувалась Демона хода. Любов мені його лиш осявала, Він тихим степом поставав мені… Стояла Україна вдалині І дні озорення мої благословляла. Було мені так легко на душі. — Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… — Мов над землею груші запашні, Думки гойдалися над серцем, щоб упасти. Я жив тоді, мов складений із скла, Бо світ в мені світився осіянний… І все було: і друзі, і Москва, І свято літ, і образ Юліани… Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою Перед високими картинами святими, Я ними снив!.. І от я вже стою Стривожений і тихий перед ними… Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою! * * * Він пролітав між зорями, б’ючись, Шматуючись об зорі опівночі. Червоний піт із крил його сочивсь, І сльози серця прибували в очі. І відчай радості з грудей його хрипів! Прокляття всесвіту неслось, як перемога! Кидалось небо вічністю під нього, Пробитий простір вслід йому кипів… Прощай, небесна доле моя вбога! Прощай, печаль, і роздуми сумні! Це, Земле, ти кричиш у глибині, І стогін твій — моя свята дорога! Нема мене — якщо тебе нема! Немає космосу, якщо тебе не буде! Нема нічого! — хаос, і пітьма, І вічне царство тиші і огуди!.. Я вилечу! Я розлечу себе, Але візьму у думи твою долю, Води твоєї тіло голубе Я обніму до золотого болю!.. Це ми колись, незрілі і малі, Удвох життя нежите починали. Ми слів страждання ще тоді не знали, Була дівчам ти в первозданній млі. Приходив юний всесвіт голубий Світилами пахкими опівночі, І над неясність нашої судьби Зоря зірниці зазирала в очі. Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену! Я серцем вистукав всесвітню домовину, Її всесвітню тишу крижану Я проклинати буду до загину! Ніщо не звабить від Землі мене! З’явися, Байроне, в цю мить переді мною! Ти перший викликав мене в життя земне І перший мукою споїв мене земною. Ти чорним світлом ночі освітив Мої літа, тоді ще молодії, Презирством, зверхністю і гнівом освятив Мої думки, і пристрасті, і дії. Ти звів мене над людством і повів Про суєту суєт його і малість, Про дивовижну днів його несталість, І ти мені свободу заповів! Байрон Не нарікай на мене, древній друг! Дорога людства — помилки і жертви. І наше людство — юрмище хапуг, Щоб тільки красти, спати, жерти. Любов у нім дорівнює ганьбі! Свобода четвертується законом! Розгоном мрій і творчості розгоном На цій Землі не здобрувать тобі! І я кажу: вчарований титан Не змінить світ ні в пісні, ані в герці, Сосна печалі виросте у серці, Голками вп’ється у відкритість ран… Демон Лечу, як сплю… І сніння це страшне… З’явися, Лермонтов, в цю мить переді мною! Ти вдруге викликав мене в життя земне І вдруге мукою споїв мене земною! Мені кохання ти подарував! Будь прокляте моє святе кохання! — В огні страждань і болів я почав Безсмертям мірять болі і страждання. І прокляли Земля мене і люд! Земля за люд, безсмертям оповитий, За вічних дурнів, за безсмертний бруд І за безсмертну смерть негордовиту. А люд прокляв за Землю за малу! Герой за рани, бідний кляв за сало, А геній кляв за муки чи хвалу, І небо в мене зорями жбурляло! Лермонтов Печальний мій!.. Не говори мені Про давню нашу дружбу незавидну. Я сам згорів на чорному вогні Темнот людських!.. І дня було не видно. Бо хто життя сучасністю згубив. Тому чужа майбутнього упевність. Безсилий силою, я знав свою даремність І зненависть… Я зненависть любив! Нове життя, вітчизну іншу, бога Я видумать для радості не міг!.. Дорога людства радістю убога, І розверстована глибинна ця дорога Піснями кращими товаришів моїх. Демон Мені життям написано було Не ненавидіти, не клясти, а любити. Століття за століттям протекло, Епохи просміялись, наче діти. Я сіяв жах, і зненависть, і сум, Вигнання дух, я сіяв зло усюди… Прощай, старе! Чоло моє і груди Нові глаголи дням земним несуть! Я спалюю той предковічний жах, Який наводив я на велелюдну кволість!.. Людської долі неохайна повість В моїй душі на чистих сторінках! В моїй душі безсмертний дух народів, В моїй душі енергія століть… Почнись, епохо чистих небозводів, Епохо згоди, хліба і суцвіть! * * * …Він пролітав між поглядами сонць, Одна глибінь мінялася другою… Колись, зацькований, дорогою такою Він од Землі летів у неспокою, І помстою тремтіла його моць… Минає все. Цькування проминуло. І Демон Землю кликав уві сні… Обридлий всесвіт, зорі навісні Йому всміхалися безпомічно і чуло. Проходить все! Віки проблискотіли, Вітри посивіли, і сонце підросло. Земля придбала атом… І могили, Як мертві думи випитої сили, Рясніш усіяли її старе чоло. Була війна і на земній дорозі, Над кроками держав і матерів, Катастрофічні квіти бомбовозів Чорніли й червоніли угорі. Була війна. До ніжних небозводів Тяглись гармати тихо по ночах, 1 кров поранених народами народів Текла з Землі і сохла на зірках. Він оглянувсь на всесвіт — простиралась Небесна тиша в збурені поля, А перед ним повільно оберталась Хрестами перехрещена Земля… Солоні хмари білою сім’єю Неслись з Землі, гарячі і грузькі, — То сльози піднімалися людські І хмарами ставали над Землею. Кружляло сонце, кулями пробите, І попелом розвіювались дні. Жінки у полі закосили жито, Що виросло з розвіяних синів… Оглухла птиця пісню окликала, Тріщали голови будинків уві млі, І став Солдат! Перед Солдатом встала Кривава тінь на чорнім неба тлі. Демон Печальний я… І тінь моя в крові… Земля ворушиться живими ще мерцями, І на мерцях ромашки у рові Гойдаються червоними тільцями… Солдат Ти хто такий? Демон Я вічний дух Землі… Солдат З якої роти? Демон Плачу і страждаю… Солдат А я — Солдат. У мене на чолі Вінок наруги. Духа я не знаю. Я єсть Солдат. Із черева мого Стирчать сьогодні африканські списи. В моїй руці народів чорних список. Мені наказано не повертать кругом. Я знищив сто народів і культур, Я зґвалтував красу і ніжність людства. Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур, Ганьба людини, я взірець безпутства. Я ввесь в прокляттях, попелі й димах, Одружений на смерті, я пропах Двадцятивічним ароматом смерті!.. Не сплять мої політики сумні! Базіки многотрудні, величаві! Попростирали язики криваві… Їм говорить — а діяти мені! Та я вдоволений: в базіканні про згоду, Про мир і розквітаючий прогрес Вони модернізують від народу Мене таємно!.. Смерті вічний пес, Я їх слуга — я знищу все навколо І знищу їх — дорога в смерть одна. Двадцятий вік я ухопив за горло — В моїм запасі атомна війна. У затишку, коли моїх моторів Не чуть біля слов’янських берегів, Я, увімкнувши очі із-під брів, Співаю басом в атомному хорі. Демон Я тихо стогну в розпачі глухім… Я не питаю навіть, люди, хто ви? У цім вечірнім присмерку сухім Дивлюсь очима суму на діброви. Прощай, Земля! Не жаль мені нічого! Жаль одного, що ти, Земля, — моя… Затихни, боле, і засни, тривого, Ви не мої, і я для вас — не я! Воюй. Земля! Плоди двоногу малість! Плоди собі держави і гроби, І суєту, і підлість, і зухвалість, А там що хочеш думай і роби! Лети собі! Обмотуйся віками, Намотуйсь на страждання і війну! Під всепожерними вселюдними руками Ти дух свій випустиш в якусь добу одну! І вже тоді ув атомній пустелі, Вдихаючи ганебність і нудьгу, Я по твоїй, колись живій, оселі Один блукатиму крізь сонячну югу… * * * Він пролітав між. селами в степи, Між телевізорними вежами нічними, Попід ворота, арки і мости, Поміж столицями, великими й малими, І понад серцем трудним і ясним Вставала дума трудна і прозора, І тихло серце… І всесвітнє море Схилялося над озером земним. Схилялося… дивилося… мовчало… І чеберяло хмарами вгорі!.. І мовби посміхатись починало Над синістю світань і вечорів. Над людством і стражданнями людськими, Мов говорило Демону й мені, Що ми із ним і наші ночі-дні, Держави, техніки, світогляди і рими, І все, що люблено, що вистраждано в нас, У нашому вселюдному двобої, Ввіллється в час загибелі людської У всепланетний знищувальний час… Цвіли ромашки на весняних ґулях, Зозулі закували на жита… І на весь всесвіт ще Земля-зозуля Кувала Демону земні свої літа… Колискова Землі Тюрми притихли, заснулі, Сплять президенти і я… Люленьки, люлі, ой люлі, Африко чорна моя… Сплять вже ракети і кулі, Сплять генерали і я… Люленьки, люлі, ой люлі, Азіє жовта моя… Сплять і могили забулі, Концтабори сплять і я… Люленьки, люлі, ой люлі, Біла Європа моя… Люлі, Америко, люлі, В вічні полинемо сни — Двадцять столітечок сниться Світ без війни. 1960 Постійна адреса: http://ukrlit.org/vinhranovskyi_mykola_stepanovych/demon