УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ Весілля Опанаса Крокви Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села. — Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім’ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі. Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки. — Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти. Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя. — Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають. — Скільки ваших синів у лісі? — переклав учитель запитання есесівця. — Та всі до одного. — А хто у вас є дома? — Була баба, та вмерла. — А щоб тобі язик не відсох! — висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. — Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ! Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої. — Це ваша баба? — спитав Опанаса. — Угу. Моя. А чия ж іще? — Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? — допитувалися в баби. — А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться… Їх повісили на гігантському в’язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики. Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого. Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя. Постійна адреса: http://ukrlit.org/symonenko_vasyl_andriiovych/vesillia_opanasa_krokvy