УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ Білі привиди Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу. — Оце так зима! — вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало. — Привіт від Прадіда Мороза! — намагалися жартувати інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба. Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. «До чого всі вони нудні і невиразні», — прялася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицятися до таких самих нудних і невиразних дівчат або збивалися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого. Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння. — Про що задумались, міледі? — рве Лінине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора і позавчора намагався полонити її дотепами й мімікою, взятими напрокат з індійських фільмів. — Ви знову забули цигарки? — обминає очима його цукеркову посмішку. — Ви вліпили прямо в десятку, мем. — Номер? — збагачена його інформацією, Ліна добуває з правої кишені дешевого імпортного півпальта замусолену пачку «Казбеку». Немає сумніву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнісінькі гільзи, котрі щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою він стукає мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сірником! — Може, ви підніметеся зі мною на один танець? — Ні, я не опущуся до цього. — О, ангел показує зуби! Але все-таки? — Слухайте, — каже вона роздратовано, — це гардероб, а не колекціонерня компліментів з позаторішніх фільмів. — Громадяни, будьте взаємно ввічливі, — метає лозунг чемний кавалер. — Відвідувачі, не заважайте працівникам виконувати свої службові обов’язки, — ультрачемно посміхається Ліна. — Може, леді назвуть своє ім’я? — Макбет. — Я чекатиму вас біля виходу. — Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товаристві однієї з балерин. — Ліна показує пальчиком угору. — Ты меня не любишь, не жалеешь… — Гурток художнього читання працює у вівторок і п’ятницю після третьої, — дає йому безплатну довідку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, і тоненька цівочка людей потягнулася за одягом. Ліна ненавидить свою «професію», але їй страшенно подобається одягати і роздягати людей. Щось є в цьому магічне й незрозуміле, і коли вона нарешті підшукає собі справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських облич, сміятимуться, сумуватимуть і проситимуть очі. Кінець кінцем сюди, крім професійних шаркунів, знічев’я забивається і чимало гарних хлопців та дівчат. Куди не зажене нудьга! Може, і їй колись доведеться марнувати свої вечори в отакому танцзалі, і помирати від нудотних та порожніх розмов, і вислухувати комісовані компліменти, і танцювати, «як поведе партнер»… Хух!.. Нарешті останнє пальто, останнє «до побачення». Можна й додому, але в тьоті Паші сьогодні жах скільки роботи — нанесли снігу, багна, накидали недокурків біля урн. Ліна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить і проганяє її додому. — Може, тебе хтось ще й чекає… — Хто чекає, той дочекається. — Ліна торохтить совком, шастає віником і обстрілює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за нерозсудливість. — Колись і кортітиме, щоб залицялися, та ніхто не захоче… Дівування, воно стече, як вода навесні… Ліна похапцем одягається і водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-віку і не подумає виходити заміж, бо тепер тільки й чути, що про розлучення, а путніх хлопців дуже мало. — Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозі… Біля виходу її справді чекає білий привид. Він іде поруч, і від його розв’язної галантності не лишилося й сліду. Мимрить щось про погоду і неоковирно жартує. Лінине роздратування дрімає в найтихішому закапелку душі. — Мені подобається, що ти не ламаєшся і не кривляєшся, — каже білий привид. — То чого ж сам граєшся в денді? — А так… — І мене чекав «а так»? — Трішечки «а так», а трішечки не «а так». — Мені не треба твоїх трішечок! — А мені треба! — Слухай, ти негідник чи ні? — ставить вона питання руба. — Може, й негідник, але не дуже, — зітхає хлопець, і вони замовкають, і йдуть поруч, і думають про своє. — Можливо, я дурень, — раптом каже Недуженегідник. — Дійсно, це ймовірно, — погоджується Ліна. — А ти розумна? — Хтозна. Мама каже, що я злюка. — Твоя мама — великий чоловік! І вони йдуть, а місто спить, а сніг валить і валить, і ліхтарі від снігу такі чудні й казкові, що Ліні здається, ніби вона ступила на іншу планету. І скільки загадок і несподіванок чекають її в цьому дивному, незнайомому, білому, рідному місті! Він так і не посмів узяти її під руку і попрощався біля під’їзду, не прохаючи, як інші, постояти з ним «хоч хвилинку». Ліна впала на біле як сніг простирадло і зітхнула тривожно й легко. У сні в неї з очей росли фіолетові квіти. Постійна адреса: http://ukrlit.org/symonenko_vasyl_andriiovych/bili_pryvydy