УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ХВИЛЬОВИЙ МИКОЛА Зелена туга Вівді Гутник І Напередодні злив сумніву голубого на кучері весни я голову кладу. Хто не погас на зоряну дорогу, а каравели дум в пустелю не веде? Ах, пам’ятаю я — повстання на Вкраїні, заграви, дзвін пожеж — на барикади,— крик, тривожні ночі, степ, такий, як ночі, синій, і армії на Крим. Та все це промайнуло, і поклик не сурмить. І чую я, як десь скиглить минуле: — Амінь! І чую я… а серце стогне в тузі, ах, що цей, що цей сум? Це спогадів мара… Я бачив, як лосунь підстрелений у лузі весною умирає… Я знаю його біль! Напередодні злив сумніву голубого я б з місяцем пішов в заулки сірих хмар, де на мільйони гін заблакитнів горохом і снить Волосожар. Але та путь далека… І завжди я в журбі похмурий на путях, а навкруги мене — кублиться-б’ється мряка і шмаття від життя. Але та путь далека… І темна-темна ніч, і спогад, як лелека в забутому маєткові самотній заблукавсь. II Секунди, дні і роки, а з ними і віки у вічі вічності глибокі задивились. Скоро прийде квітень. Зелений кінь в імлі рожевій забасує, і золоті коштовні вила положе сонце на стіжки. Що ж я? Я тихий, як озерна заводь. І на журби моєї танки скоро буря не підведе руки… …Із персі свій огонь — о люба, о коханко! у мозок кинь! ІІІ На Сумській запаштетився гул. На Московській регіт. А край міста стогін, і я, колишній регент1, стою без дороги. І знаю я тепер, — о Валер’яне, о Михайле! — чого зажурні ви напередодні квітня — дороги зацвіли і в туманах зів’яли, як стоси листя восени досвітні. І не присняться мені оті пахучі ночі, криваві і святі, орлині, як орли. А може… може, так — розірвана на клоччя майбутнього мета? І бачу я — конають і вагранки на степових полотнах гін. …Із персі свій огонь — о люба, о коханко! — у мозок кинь! IV Моя люба любовнице! Підійми моєї творчості дух, положи у мої груди сонце заголи свої перса на мить! Слухай — шумує! Слухай — гримить! Повінь прорвала греблю біля млина. Цілуй скаженіше! На божевілля! (На божевілля!)… …За шелюгою в заснулий вечір пливе весна. За нею вітер, за нею гуси — увесь вирій. Коханко люба! У тьмяній тузі умру! Моя люба любовнице! Підійми моєї творчості дух, положи у мої груди сонце, заголи свої перса на мить! V Контрреволюція! Контрреволюція! Контрреволюція!  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . Товаришу! Товаришу крицевий! Це ж я крізь мур важкий вселюдської скорботи в ставах прийдешнього очима поринув. Не кожний соколить, не кожний в нетрях броде, а я у нетрі йду за золотом життя. Куди звернувся я? Дощі! Дощі і мряка! Куди дивлюся я? — Запорошило. — Ніч! Крізь хуртовини рев, далекий дзвін на сполох, дзвонар рятує десь, а дзвони замело. Куди звернувся я? Дощі! Дощі! І мряка! І хмарний (цей) заспів самотньо закує: в «Шляхах мистецтва» він (о любий мій Коряче!) — як в серце моє «неп».  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . Контрреволюція! Контрреволюція! Контрреволюція!  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . Ах, Володимире — мій друже слобожанський — і ти, непевних дум — «Володька в галіфе»! В жовтневих снах я був під шепіт моєї казки (— новій Вкраїні ти — червіньковий Орфей!). І снилось мені так: парує з луків кров’ю, а луки — не степи, не пчілка на устах, і чуємо (не ми!): шумує хмелем гомін і кличе до повстань. Волошки і пішли (так дикі кози) — в місто, а місто — з піхви мечі! Вже й цербер на шляху. А далі — в далях дим!.. Гармати!.. Комуністи!.. І над землею — гул! І ще приснився сон в Дружківці (там заводи): ходив я на Дінець в перепелиний день. А потім вечір був — співав мені про межі, а сонце за лісами сизіло на шляху… І от в житах запахло, запахло бур’янами, а може, й чебрецем — не знаю! не скажу! А потім по кварталах посунулись комахи… Комахи? — Я не знаю! А по ярках — огні. Запахло бур’янами… Широкий степ — на гони… Над вітром вечір — гони… А по ярках — огні. Шахтарські? Я не знаю! Заводи? Я не знаю! …І раптом я прокинувсь: димів квітневий ранок, а на душі — журба. VI Секунди, дні і роки, а з ними і віки у вічі вічності глибокі задивились. І от по вулиці міській проходжу знову я. На бані ратуші сковзається проміння і нюхає кремезний брук, гаражні пахощі моторів. Затротуарилось повітря… На Благовіщенський базар поспішно кошики прямують, на розі газетярі «Селправду» й «Вісті» продають. І скринька з цигарками заплуталась між ніг. А ввечері на «Тоску», щоб знову було тоскно… А може, й на Московську, 20, кубло поетів. А уночі додому… Коли іду додому …чи ліхтарів зітхання… Та тільки, мабуть, люди з голодної губернії… А може, і під’їзди в розпуці завивають… і холодніє час.  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . І сняться мені вокзали, ешелони, загони і шляхи — червінькові шляхи. Кіннота в бур’янах, і чебрецеві гони, і оксамити трав задумливих могил. ______________ 1 Р е г е н т  (від латин. — керуючий) — наставник духовного хору, його диригент. Постійна адреса: http://ukrlit.org/khvyliovyi_mykola/zelena_tuha