УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. КАРМАНСЬКИЙ ПЕТРО Coda: І О, не гудіть мене, що я співак зневіри, Що від моїх пісень заносить пліснь гробів, Не ремствуйте, брати, що я з моєї ліри Умію викликать лиш тихий плач рабів. Я син часу, дитя всіх ваших смутків, болів, Всіу. ваших скорбних дій і всіх нових недуг, В моїй душі лежить гніздо всіх ваших молів: Безсильних поривань, і сліз, і вічних туг. Я чую се, брати, і каюсь до загину, Що дався все нести струям безплодних мрій, І плачу, що мої літа пішли без чину В дожиданню, коли озветься клич: на бій! Ні, не гудіть мене, не ремствуйте на мене: Вкажіть моїй душі новий, ясніший путь. Кругом безмежна ніч і серце поранене Привалює одчай. Ох, вдартеся у грудь!.. II Я не чую до вас ні крихітки жалю, Ви невинні злочинці жорстокі! Хоч палить мене гнів, я спокійно терплю, Як терплять лиш сильні й одинокі. Хоч спивав я від вас все цикуту знаруг, Що живцем мене гнала в могилу, Я прощав вас, сліпці, і з несплаканих туг Ткав панцир на знеможену силу. І ішов я життям, як сумний херувим, Що затратив до неба дорогу, І за що ж ви єще злобним словом, гірким Доливали до скрути-знемогу? Не потрібний я вам — та й без вас я ішов І не жебрав підмоги в нікого. І чого ви в мені вбили віру й любов, А натомість не дали нічого? Я не чую до вас ні крихітки жалю, Хоч болючий вінок мій терновий… Та палить мене гнів, що я блазням терплю, Замість дати поличник здоровий. III Несесь мій віз вибоями, горбами — Щораз бистріше котиться до цілі. Мої вороні від бігу примліли Й значать мій шлях сріблистими п’ятнами. Несесь мій віз… А скрізь поза плотами Голодні пси, жадні моєї згуби, З-за вуглів хат скалять блискучі зуби І скавулять грізними голосами. Лящить мій бич і дудонить дорога, Мій віз гримить і котиться стрілою. А ген за ним — між дикою юрбою — Скажена лють і немічна тривога. Я їду, їду! Перед моїм оком Зринає світ нових надій і сили. Хоч зуби псів не раз мене зранили, Я все росту, змагаюсь з кожним кроком. IV Гіркий я став, брати, нещирий і жорстокий, Лице порив леміш досади і терпінь, Іду посеред вас, похмурий, одинокий, Як серед сонних піль хитка, тремтюча тінь. Не ждіть від мене слів, навіяних чувствами Високої душі й весняного тепла, Задовго вже мій дух кормився слізоньками, І жар пекучих ран спалив його дотла. Колись, як вічний сон приспить в мені всі страсти, І ніч мене спов’є в таємну сліпоту, Тоді ваш жаль прийде до ніг моїх припасти І сповідать свою бездонну сліпоту. Тоді опир тоски й довічної розлуки Обнажить вам мої невідомі хрести, І ви в тяжкій журбі здіймете вгору руки І, вдаривши чолом, заплачете: «Прости!» Постійна адреса: http://ukrlit.org/karmanskyi_petro_sylvestrovych/coda