УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ГРІНЧАК ВАСИЛЬ Балада про скіфське зерно Під чорноземом, Під суглинками і пісками Пролежало скіфське зерно віками В невеличкім кургані, У звичайній скіфській могилі, З того часу, як скіф-хлібороб Не почувся на силі. Поховали його у простій одежині, Поруч меч-оборонець поклали І вуздечку з коня, А у головах поставили Повне зерна горня, Бо з дитинства душа його скіфська Була у зернині. Та ще рало тулилось Біля натруджених ніг, Тесане, стругане, З коріння твердого, мов камінь. Отак у землі пролежав той скіф, І зерно біля нього Мовчало в горняті віками. А зараз те зерно Волає в музеї на лаві, Біля нього проходять туристи, Мудреці й просто так — роззяви. Кожний патякає щось, Мовляв, почорніло, як вугля, Що коли його посіяти, То, звичайно, що уродить дуля… І минають горня, І спішать до тієї вітрини, Де золото сяє, Забувши про вічність зернини. Йдуть дивитись на персні, Підвіски і діадеми І дивуються всі: «Та невже? Така розкіш? І де ми?.. Та хіба це у скіфів? Невже в здичавілих степах? А різьба! А браслети! — І все збереглось у віках…» А зерно із горняти Волає в притишенім залі: Та все золото те, І обручки оті, й пекторалі, Як приходила скрута й голодна година страшна, Все мінялось тоді За малесеньку жменьку зерна! Та те золото й розкіш Везли із країн із далеких На швидких кораблях Персіяни й прославлені греки. І за диво-зерно, Життєдайність святої зернини Віддавали вони Найдорожчі шовкові тканини. Ні, не вмер ще в мені, В почорнілій шкарлупі, росток, Ви посійте мене — Зійде світлий, живий колосок! Рік мине, а чи два, Чи десяток років, не віків — На землі проростуть Міріади таких колосків. І з руки до руки Потече чистим злотом зерно, Що в горняті у скіфськім Лежало віками воно. Джерело: Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988. Постійна адреса: http://ukrlit.org/hrinchak_vasyl_yakovych/balada_pro_skifske_zerno