УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ГЛІБОВ ЛЕОНІД У степу (1893) Ол. Ам. Тищинському Хоч доля привела у город суєтливий, Добра і зла прикрашений вертеп, Я все-таки люблю сіножаті і ниви, Люблю широкий, тихий, рідний степ. Там ясная зоря, як радість, привітала; Літала на коні там молодість моя; Про щастя, про любов надія там шептала, І любо слухалось, і щиро вірив я. Даль степова кругом, як море, там синіла І здалеку бринів густий зелений гай; Чи добрий чоловік, чи доля насадила,— То був наш тихий невеличкий рай. Була там пасіка, стояв курінь маленький, І пасічник-дідок там віку доживав; І дуже я любив його куток тихенький: Там оддихаючи, про все я забував. І опівдні, і ввечері, бувало, На таганку кипить маленький казанок, І приязно мені, притовкуючи сало, Про давню давнину розказував дідок. Збиралася туди гулять молодіж наша; До півночі в гаю лунали пісні, сміх; Вечеряли гуртом — і дідусева каша Була смачніша нам присмачок дорогих… Но… не бува, сказав хтось, двічі літа… Прийшла біда — і час смутний настав: Підкралася кишеня грошовита, Хтось без жалю веселий гай зрубав. Понівечило все чиєсь життя ледаче! І дуже, дуже жаль тепер мені, Душа болить… Тепер там ворон кряче Та ятіл приліта довбать гнилії пні. Де пасіка була — трава зазеленіла, І не курить уже там любий таганок; В густій траві сховалася могила, В могилі тій забутий спить дідок. Колись не так було: ще ранньою весною Злітались пташечки і солов’ї співать… Осталася одна береза сиротою Самотньої могили доглядать; Схилилася вона, додолу віття гнуться; У головах старенький хрест стоїть; Настане ніч — з берези сльози ллються І вітрик по траві тихенько шелестить… О, скільки є могил, де спить життя козаче! Та де ж вони? Де їх тепер шукать? Ніхто, ніхто над ними не заплаче, І плакать нікому, і плакать не велять… [1893] Постійна адреса: http://ukrlit.org/hlibov_leonid_ivanovych/u_stepu