УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ГЛІБОВ ЛЕОНІД Перекотиполе (незакінчена поема) Як за лісом за пролісом Ясне сонце сходить, Як за морем за далеким Десь воно заходить,— Я згадую інший ранок, Інший вечір бачу Та й думаю: було колись — Тепер не побачу. Я згадую тоді про степ, Широкий, пахучий, Та й думаю: і я тоді Неначе був луччий. Там був простір, всюди воля — Жилось, як хотілось; Молодому, безпечному І лихо не снилось. Вийдеш собі — любо глянуть: Кругом все співає; Куди ідеш, чого ідеш? — Ніхто не спитає. Там синіє Дніпр широкий З жовтими пісками, З високими берегами, З темними лісами. Шумить-біжить стародавній, І буде шуміти; А мені вже, самотньому; Та й не молодіти… Года ж мої молодії, Скажіть, де ви ділись: Чи ви в лісі, чи ви в морі З лиха притаїлись? Озвітеся, вернітеся, Я вас пришаную, Як дівчину, як милую, Я вас поцілую! Нема чутки, нема вістки, І не озовуться — Тільки в степу слова мої За вітром несуться… Покиньмо їх, бог із ними, Із тими годами: Мабуть, вони десь далеко, Чи не за морями. Вернімося лучче в поле, Сядьмо на могилі; Я розкажу вам билицю, Земляченьки милі. Серед степу широкого, Там, на Україні, Стояв хутір невеличкий В зеленій долині. Як тепер от, живо бачу Будинки з садочком; Коло двору дідусь ходить З грушевим ціпочком. Небо ясне, степ як море — Трава зеленіє, Льон синіє, гречка пахне, Пшениця жовтіє. По пшениці теплий вітер Хвилями гуляє — Молодую пшениченьку Неначе гойдає. Над берегом чайка скиглить. Діток доглядає, На толоці вівчар в брилі На сопілку грає. По пашням лелека бродить… Байрак бовваніє… У дідуся сивенького Аж серце радіє. Щиро дідусь бога славить, Бога вихваляє, Що і його, милосердний, В світі не минає. Бо жив дідусь із бабою І гарно, і мирно, Хазяйственно і байдуже, І во всім примірно. Їздив дідусь із бабою В хорошім берлині, Їли славно, славно пили, Спали на перині. Звався дідусь Степан Хомич, А баба — Варвара, Трохимівна по батюшці,— Хорошая пара! Пані собі здавалася — Баба невеличка, Зате була молодою Гарна молодичка! Знавав колись дідусь лихо В молодії літа — Була не раз через Варю Його спина бита. За те дідусь… Та й не одну харю,— Всіх розігнав, королем став — І взяв собі Варю. Та й зажили вони важно, Стали багатіти; Стали у них і грошики В скрині брязкотіти. Були у них і волики, Мались овечата, І корови, і телятка, Були й коненята. І садочок вишневенький, І дулі родили, І кислиці, і ягоди, І бджоли гуділи. Була земля, було сіно, Кабанів кололи; І два млина на вигоні На вітрі мололи. Була птиця усякая І деяка справа: І долітце, і сокира, І хатина брава. І хліб в скиртах коло клуні, І плужок, і рало, І озерце поза двором Об берег плескало. Там по весні у садочку Соловейко свище, А від хати прямо в полі Видко Городище. Стоїть город під горою, Набік похилився, Мов у степу на чужині Козак зажурився. Спитай Грицька, спитай Панька Усяк його знає: В Городищі, бачиш, часто Ярмарок буває: На Миколу весіннього Та на маковія, А восени на покрову Та ще деякії… На покрову, під ярмарок, Торік був і я там… Запхнув кулак у кишеню, Киш-киш, грошенята! А чого там — батю-батю! — Чого там немає! Давка, гомін, і скуботня, І жид жида лає. Коло ятки сидить сліпець, На бандурі грає, А там козак зустрів дівку Та й нишком моргає… І намисто, і дукачі, І персні там сяють; Про калачі гарячії, Про збитень гукають! І ремішки, і чоботи, Кремінці і цвяшки, Ложки, миски, стаканчики, Чарочки і пляшки. Дьоготь, смола, і колеса, І всякої снасті; Коней, бичків, корів, волів — Усякої масті… І тараня, і горілка, І русапет з квасом; Калган, перець, бодян, синька І пироги з м’ясом. Галун, сірка, і кармазин, І чорний бурлака… І бублики з перцем, з маком, І дещиця всяка. Голки, нитки і калія, Шапран і гвоздика, Бразолія, і кориця, І риба велика. А ласощів? Батю-батю! Буде з паровицю! Якби дала попоїсти, Віддав би ягницю— А вже б, певно, налускався.. Та й як не бажати? Інжир, ріжки, медяники І груші плескаті; Хвиги-миги, і чорнослив, І горіхи всякі, І картопля печеная, І в решеті раки… Є і пиво, і мед бравий, І ренського вволю… Якби сила та відвага — Поборов би долю! Чого вона, спесивая, Сидить за горами? Чому вона однаково Не братає з нами? Зачим один виспівує,— А другому лихо? Нащо один гуля, гримить,— Другий плаче тихо?.. Доле ж моя далекая, Де ти, озовися! Ой нащо ж ми любилися, Нащо розійшлися?.. Ой без тебе, доле моя, І пиво не п’ється, І гарячий бублик з маком Якось не жується… Отак то я замоловся, Мов брехун лукавий! Я, панове, такий собі Удався цікавий. Почав казать онде про що, А на віщо з’їхав. Не лайтеся ж, не батькуйте, Не суліте лиха… І вас прошу, дівчатоньки, Не глузуйте, милі: Думки мої сердечнії, Мов на ставку хвилі,— Куди вітер — туди й хлинуть… Розказав я про дідуся, Про його бабусю; Тепер пора починати Про доненьку — Мусю. Не будь доні,— як водиться,— То про що й писати. Прочитають сюю повість Та й ну глузувати: «Що він таке вибріхує? Тільки й має мови — Про степ глухий, про ярмарок, Про темні діброви. Подавай нам чорнобривку, Гусарина, што лі…» Постривайте, не смикайтесь: То не в вашій волі! «Што лі» нема — попродали, А дівчину маєм. «Та де ж вона?» — Постривайте, У степу піймаєм! Дарма, що степ глухий собі, Та він серцю милий; Вийдеш, глянеш — всюди видко Ліси та могили. Там шлях в’ється, мов гадюка, Череда рябіє; А там хутір чепурненький Весело біліє; Жайворонок над травою Крильцями тріпає; У діброві соловейко Голосно співає… А приволля? А роздолля? Думок? — ціле море: Про чубатих наших дідів, Про їх щастя й горе… Годі ж, буде про степ співать, А то ви й насправжки Не схочете спересердя Дослухати казки. Бодай би вас, паниченьки, Дівчата любили, Що ви степу квітчастого Та й не полюбили… Раз під вечір, на масниці, У нашого пана Була уся кумпанія Вельми-дуже п’яна. Пили пунші і спотикач, Варену варили… Дулівочку, вишнівочку Частенько цідили. Славні були вареники, Густая сметана, Млинці з маслом, горілочка, Звісно — запікана. Степан Хомич давав бенкет. Треба було дати… Треба було добрих людей Та й пошанувати — Бог дав йому дочку Мусю — Як не підгуляти, У бесіді з сусідами Скуку не прогнати? А прогнали таки добре, Ніде правди діти,— Шуткували, їли й пили, Скільки можна пити. Було сміху чималенько… Як не реготаться: Той танцює, другий туди ж, Та ніяк підняться. Один вийшов кудись на час, Довго не вертався… Огляділись — шукать-гукать: «Де це він дівався?» Коли туди — аж він сидить… «Що се ти, небоже? Ходім лишень!» — А він хропе… Не молодець, може?! Гарно-таки погуляли. Зате дочка Муся Вийшла така прекрасніша І, як кажуть, дуся. Росла вона, розцвітала, Мов той квіт у полі, Не знаючи ні негоди, Ні гіркої долі. І доцвіла наша Муся До тії години, Коли й серце стає биться Не як у дитини; Коли воно чогось хоче, Та не вимовляє: Чи співала б, чи летіла б — І сама не знає. І мати є, і батенько, Життя золотеє. І їсти є, і пити є — А все щось не теє… А як, бува, зустрінеться З козаком чорнявим — Соромиться… а тим часом Зирк оком лукавим… Золотая годинонько! Хто тебе не знає! Хто, про тебе згадаючи, Важко не вздихає! Не жалкує, що раз тільки На віку прилинеш — Пожартуєш, причаруєш, А далі й покинеш?.. Добре тому, хто зуміє Тебе шанувати, Щоб було чим на старості Про тебе згадати. Єсть же люди, що і тебе, Милую годину, Не жалують, обманюють, Мов чужу дитину. А як прийде непрохана Старість з сідиною, Жалко стане, що чортзна-як Розійшлись з тобою. Подивляться, як гуляє Молодість рум’яна, Зажуряться — та й заплачуть, Мов та баба п’яна!.. Була наша паняночка Хоч куди дівчина — Моторная, звичайная, Гарная дитина! Не гордая, розумная, Хороша на вроду. Ви такую миловиду Чи й бачили зроду! Вона й сама, лукавая, Про се добре знала. Свою косу шовковую Тричі заплітала; Заплітала, прибирала В верцадло гляділа, Холодною водицею Біле личко мила… А те личко, мов зіронька Темненької ночі, Та ще к тому чорні брови І карії очі. Стан правенький, мов тополя, Щічки — мов калина, Шийка — мов той алебайстер, Губоньки — малина! Подруженьки-голубоньки Дивуються Галі, А цвеники мовчать собі, Чортма й жарту далі. Сидять собі та моргають, Тільки й мають мови: «Дивись,— каже,— які очі, А глянь, які брови!» І я, було, дивлюсь-дивлюсь Та й не надивлюся, Та ще, щоб що не сталося,— Візьму й одвернуся… Нехай вже я, а то, було, Старий потіпака Глядить-глядить, поки з носа Потече кабака… Бодай би ви, дівчатоньки, Та по моїй волі Були собі щасливенькі Та жили здорові! І нащо ви повдавались Такії прекрасні! Нащо ваші очі блищать, Мов ті зірки ясні. І нащо ви поміж людей, Мов тії синиці, Все снуєте та робите Такії дурниці, Що парубок світом нудить, А старий ломака Й собі глядить, поки з носа Потече кабака!.. Ой у полі, на просторі, В зеленій долині, Тече річка, мов слізонька, По милій годині. Года ж мої, літа ж мої, Скажіть, де ви ділись: Чи ви в лісі, чи ви в морі З лиха притаїлись? Озвітеся, вернітеся, Я вас пришаную; Як дівчину як милую, Я вас поцілую! Ой у полі на просторі, В зеленій долині — Тече річка, мов слізонька, По милій годині. Коло річки по бережку Дівчинонька ходить; З далекої доріженьки Та й очей не зводить: По дорозі по далекій, До Чорного моря, Полетіла розмовонька — Та й не знає горя. А хоч знає, хоч не знає, Так нехай згадає, Що без його дівчиноньці І шани немає. Розсердилась стара ненька, Стала доню бити, Що не хоче немилого Козака любити… За хвилею — хвиля друга Шумить і женеться, А в дівчини душа тужить І серденько б’ється. Ходить вона по бережку Та й пісню співає; Голос її, мов сироти, В полі замирає: «Шумлять верби в кінці греблі,         Що я насадила,         Нема мого миленького,         Що я полюбила. Хилітеся, густі лози, Куди вітер віє, Дивітеся, карі очі, Відкіль милий їде. Хилилися густі лози         Та вже й перестали;         Дивилися карі очі —         Та й плакати стали… Глибокії криниченьки, Короткії ключі,— Та вже ж мені докучило, Миленького ждучи. А хоч довгі, хоч короткі,—         Треба досягати;         Мені свого миленького         Треба дожидати…» Пожурилась дівчинонька Та й пішла до хати… Без милого порадоньки Нікому подати. Була пора золотая, Весела година, Жила вона без лишенька, Як мала дитина. Та горенько! Тії тижні Минулися рано… А на світі з недолею Нам жити погано! «Кого ж вона щиро любить?» — Попитають люди; Постривайте, не смикайтесь: Ще річ про те буде!.. Постійна адреса: http://ukrlit.org/hlibov_leonid_ivanovych/perekotypole_nezakinchena_poema