УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ДРАЧ ІВАН Балада про гени Ген карих очей домінує над геном блакитних. Я підіймаю вогонь на руках, Рудоволосу мою завію, Коса її пишна, лоскітно-гірка, Карість очей завіює. Я в заметілі шалу стою, Всотаний в сіті всоте. Питаю губами згубу свою: "Згубонько, звідки ти, хто ти?" Питаю її, карооку й руду, Модернову красуню достоту, Антикварне доскіпуюсь на біду: "Зрадонько, звідки ти, хто ти?" Катую питанням губи її — Губи пекуче стоять навпроти, Раюю в любові серед руїн, Питаю на доторк, на дотик. "Біологине, богине, твій код, Хромосомні твої турботи…" Та мовчить твій солоний рот, Твій гарячий скептичний ротик: "Смертонько, хто ти?" Тільки дим над бровою З рудого завою… II Хто я? Ти питаєш, хто я? Німці з Тетієва на Бугаївку відступали, мама пішла за посльодом до польової комори, набрала півклумака, зайшло троє, потім ще четверо, мати бігала по зерні, послід набирався в чоботи, вона їх скинула — і босоніж, її в закуті зловили, заголили і зачали там мене на посльоді, в польовій коморі за коловоротом, в тій, що покрита церковною бляхою. Всі семеро були рудоволосі, а мама — чорнушка кароока, всі так стужилися за запахом жіночого любовного поту — оті семеро моїх татусів з баварським ластовинням на виду, а мама — чорнушка кароока: обніми мене, рідний, вицілуй з мене пам’ять мою. Мати траву материнку пила, щоб мене скинути, тяжкі тлумаки носила, та живіт тільки круглішав — я скажена була і вперта, хотіла діждатися свого батька, чи то вітчима. І приїхав він, однорукий, з війни, з Бреслау, бив чобітьми в живіт свою гулящу курву — я в маминому лоні лікотками затулялась. Хто я, ти питаєш, хто я? Одійшов мій вітчим Гордій, Охолов трохи, витер піт, Взяв на віз мою матір тоді — Мала я появитись на світ. Хльоснув віжками сірих кляч, Вйокнув хижо з туги грудей І рвонув, хоч ти сядь та плач, У лікарню крізь осуд людей. Хто я? Ти допитуєшся, хто я? В нас такі бакаї на дорогах, такі вибоїни, ніякі подушки мамі не помогли — вона ось-ось вже розродиться, так батько гнав коней до містечка — хоч би кушарку, хоч би бабу-повитуху, та тільки стерні кружалом ходили мамі перед очима. Ось вже і залізнична колія, батько ошалів — поставив воза на шпалах перед поїздом і пужалном спиняв його — так мама розповідає. Вона і досі не певна, чи батько думав про те, що сталося потім, чи просто хотів покінчити з усім своїм собачим горем одним чоловічим махом, обніми мене, рідний, випий з мене пам’ять мою й не мою. Поїзд став. Матюкавсь машиніст. Йшли в портупеях — гравій скрипів. Батько на возі на повен зріст: "Баба родить", — до них захрипів. Сипонули з вагонів шквалом бійці В бинтах, без бинтів, чуби й голомозі, У кожного лють горить в кулаці, Таж боєць однорукий стоїть на возі. "Баба родить", — плаче й кричить, Пужалном сиву сльозу знімає. Демобілізований натовп мовчить, Баба на возі у муках мається. Прорвало нарешті — лікар вже тут. Біжать санітари — білі халати. Найзвичайнісінька з мирних скрут — Регочуть і плачуть мирні солдати. "Баба родить", — поїзд увесь Захлинається притьмом пригодою. І хрумкають коні мирний овес З лагідною погордою. Хто я? Ти допитуєшся, хто я? І коли я з’явилась на світ, батька Гордія фронтовики кидали вгору і знову ловили в руки, підкидали і ловили, вітали, а він і ридав, і кусався, і сміявся з розпуки, а мати блаженна була і насторожена, а коні рвонули од рику паровоза, і коли зник отой поїзд за обрієм і помахав мені білою хустиною, — я вже отоді в сповиточку добре знала, що отой поїзд — це мій хрещений батько. А вітчим Гордій, то купував мені блакитні кісники, то бив мене п’яними кулаками, аж поки я не втекла голісінька в технікум. Хто я? Ти питаєш, хто я? Не питай — обніми мене… III І коли ти заснеш на руці, Я здригаюсь з твого лебедіння: Лебедіє сльоза по щоці В чорен смуток свого коріння, Рудіє руда голова, Лебедіє чужі слова, Крізь закоханий теплий сміх Лебедіє заснулий гріх, Либонь, має на це права, Лебедіє свої слова: "Ich liebe dich! Ich liebe dich!"1 Лебідонько… 1) Я люблю тебе! Я люблю тебе! (Нім.) Постійна адреса: http://ukrlit.org/drach_ivan_fedorovych/balada_pro_heny