УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БОРОВИКОВСЬКИЙ ЛЕВКО Козак (1831) Не стаями ворон літає в полях,     Не хліб сарана витинає, Не дикий татарин, не зрадливий лях,     Не ворог москаль набігає; То турок, то нехрист з-за моря летить     І коней в Дунаї купає: Йде в город — в чумі мов весь город лежить,     Селом — і село западає. Він хоче весь світ під коліно зломить,     Побить, потопить у Дунаї… Нехай лиш виводить на поле шайки,     Поміряємсь силами в полі! Уже ж не без Бога христьянські полки     І вільний козак не без долі. Широкую гриву на вітер пускай, Неси мене, коню, за бистрий Дунай! Неси мене, коню, — заграй під сідлом,     За мною ніхто не жаліє. Ніхто не заплаче, ніхто з козаком     Туги по степу не розсіє. Чужий мені край свій, чужий мені світ,     За мною сім’я не заниє — Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,     Голодний, як рідний, завиє! За море, за море — вітри спережай, Неси мене, коню, за синій Дунай! Не треба на полі вожатого нам;     Вожатий нам — звізди; за мною Товариші — хмари; а буйним вітрам     Дорогу дамо за собою. За синій Дунай — по степах розгуляй;     Нам поле трави не закриє… Постіль мені буде — широкі поля;     А чорная хмара покриє… Умиюсь дощами; утрусь — чапраком;     А вичеше — терен колючий, А висушить — сонце; в спеку під дубком     Напоїть рівчак говорючий… Не ніживсь я зроду у ненькі колін,     В постелі впівдня не валявся, Мене не лякали ні буря, ні грім,     З баталії в ліс не ховався. В татарина коней в полях віднімав,     Як пух — розвівалися ляхи; Я забраним сідлом коня убирав     В їх сідла, в їх китиці, бляхи… Під турка, мій коню, — і время не гай — Неси, де глибокий розлився Дунай! Не гай мене, коню, бо турок не жде,     Бо турок все палить, плюндрує; Там слід вигоряє, де з ордами йде, —     Він дума, що світ завоює. Розсію, розвію я сам ворогів,     В Дунайській їх витоплю хвилі, А сам відпочину посеред степів,     З конем на високій могилі… А може поляжу й сам серед степів     З тобою, ти, вірний мій коню? Широким я тілом згодую орлів,     А кровію моря доповню; Курчавим я чубом поля застелю,     Дам збрую я краю чужому; А білії кості в свій край відішлю —     Дунай їх занесе додому. Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! Неси мене, коню, за бистрий Дунай! 1831 Постійна адреса: http://ukrlit.org/borovykovskyi_levko_ivanovych/kozak