УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БАГРЯНИЙ ІВАН Золотий бумеранґ І В орбіті сонця Альма Матер Маршрутом зоряних фрегатів В етері з гуготом летить Крізь цілий ряд тисячоліть… Ані на мить, Ані на цаль Не схибивши, невтомно ходить — Космічний еліпсис виводить І разом з сонцем гне в безодні Непередбачену спіраль. З яких же воль? Якого бога? І з примхи дьявола якого? Куди й по що — без мап, без дат Параболить, летить фрегат, Параболить                   серед нічого? Куди? Звідкіль цей корабель — Мара безоднь, мара пустель?!. Від нефіксованої дати, Через мільйони літ і ер, Аж дотепер і відтепер Жене в етері Альма Матер, — Стримить! Жене із сонцем вдвох Космічним, божевільним гоном, За беззаконням чи законом, Шляхом космічних катастроф; В ніщо, у безвість, у ніде — Параболить,                   поки впаде. Параболить поза законом. Але де падати й куди? Нема понять “сюди” й “туди”, Нема сторін, ні дна, ні д’горі, — Порожнява фантасмагорій, Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній, в ній крах —                   лиш зустріч двох, — Фінал космічних катастроф. І гонить, гонить в безвість чвалом, У невідоме, на поталу, В ніщо, у ніч закований, Параболить рокований. Параболить к цьому фіналу Життям вантажен корабель — Мара безоднь, Мара пустель. Від нефіксованої дати Так вічність падає, летить, Через пустелі миготить В орбіті сонця Альма Матер. Вже й сонце, падати й світить Стомившись, стало погасати — В орбіті сонця Альма Матер… ІІ Холодні ґлетчери і шпилі, Материків хребти в тумані, Ясні свічада океанів, Плаци великі і малі — Пливуть по круглій оболонці І повертаються під сонцем… І повертаються в імлі Рухливі контури землі. ІІІ Так перед учнем на столі — Десь на Землі — її подоба, Продукт людського мозку, глобус — Портретик капосний Землі — Перед ясним дитячим оком Стає то тим, то іншим боком Пливе…     Ах лихо! Чи ж пливе? Чи так? Зовсім не так, сливе. Невдалий твір митця-невдахи Напів з паперу, напів з бляхи, Підмазаний, щоб не рипів, Рипить в коростяві струпів, — В тенетах різних ахіней, В пітканні мотузів і шлей. Географічних смуг і ліній, — Як дохла вобла в ятерині З прогоничем у животі, Рахуби завдає отій Малій допитливій дитині. Лиш марно хмарить тихий зір Грайливих радісних озір — Очей дитячих синіх-синіх, Єдиних тут живих озір. По копії нулі, нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Покинь цю бульбу на столі! Облиш цю копію Землі. IV Через етер, через віки, Без втулки, осі і чоки, Без компаса і без стерна… — Оце-о Мати! Це вона! Жене безоднями в імлі, Мерехкотить на чорнім тлі. Яснять свічада океанів, Мигають пасма гір в тумані, Материки й архіпелаги, І острови, і острівці З нічних холодних манівців Біжать по соняшну наснагу. Спішать. Пливуть,                   пройшовши тінь, Під зливу соняшних промінь. І гріє сонце їх і ллє Снагу через мільйони льє, — Свій живодайний вогнецвіт Без обміру і без контролю Потопою злива в юдолю — В живий, ним витворений світ, — Нехай буя! Нехай живе! Нехай лишень за ним пливе. І радо назирці здаля Не відстає, спішить Земля. Попід зеніт притьмом проходить, Під зливу кожну цаль виводить, Живе! — і плодить, плодить, плодить, — Мільйонам форм життя нове Дає Й безоднями пливе. Колиска. Фарма. Корабель!!. Мара безоднь. Мара пустель. V Благословенний світ — Едем! Скарбів незлічених юдоля, Доробок безлічі віків, На золотих шнурах ґондоля — Земля п’ятьох материків. Буяє, миготить, тріпоче, Через безмежну прірву ночі Жене, мов радости юла, — Стримить через усенькі сфери В серпанку ніжнім атмосфери… Дитина Сонця і Тепла. Колиска людськости — Земля. VI Земля без Заходу і Сходу, На два льодових бігуни. На двох суцільних брилах льоду Лише й немає там народу, Бо не бува, либонь, весни. Там не сягає сонця промінь. Там не буває злив і грому. Там прирекли вже так — “не жить”. Бігун не йде, бігун стоїть. Між бігунами ж, між льодами, Між бігунами буйний цвіт. Між бігунами барви-плями… Між бігунами рух і гамір… Між ними казка, казка — світ! Світ в веселках, у гомоні, Світ в радіснім поломені. Там кожна чверть і кожна цаль Під зливу соняшну виходить, — Живе І плодить, плодить, плодить… І тче в них соняшний рискаль В мільйонах форм, як дивні міти, Життя окремішніх світів, Щоб кожен жив, Щоб кожен цвів, Родився сам і вмів родити. Благословенний світ — Едем! VII Так в буйнім патосі цвітіння, Покірна воля рискаля, Пливе й гойдається над синню Колиска людськости — Земля. Колиска безлічі народів, Доробок безлічі віків, Земля без Заходу і Сходу — Земля п’ятьох материків. Буяє. Миготить. Тріпоче. До млосних любощів охоча. У діадемі променів, У веселках, у гомоні, Серед пітьми, серед пустелі — Яка ж бо ти й прекрасна, леле! Яка ж ти й гарна оддаля, О, Альма-матінка Земля! VIII Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без атестації гуля. А на Землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі — Діла людські — свої діла. Торги… Бойовиська… Походи… Аж кров’ю давиться Земля! Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — У приписи                   сповивана, Ґранатами поливана, Засмикана,                   закивана                                     Земля. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Земля без Заходу і Сходу Та й і без виходу Земля! Там без квитка, либонь, не ходять, Там без ключа й замка не сплять. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Без пашпорту не родиться, Без дозволу — не мре, Без кодексу — не сходиться, Без “права” — не бере. Не їсть без молитовника, Не любить без чиновника, Без палки й арештовника Ні мовить, ні оре. Не снить без конституції, Не д’хне без контрибуції, Без чиншу й екзекуції Ні дума, ні пере… Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без візи шейха й короля. А на землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі, Діла людські — свої діла: На “Сходи” й “Заходи” розбили, Переділили бігуни І кожну чвертку розчертили, Мов “пітагорові штани”. Та все стовпи… стовпи… і лати… І таблички, і патрулі… Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті Наглядачі і “королі”, Чи раднаркоми там, магоги, Божки, божечки й демагоги, Шамани й йоги…                   Що кому! Несуть Талмуд. Пасуть юрму. Ведуть її. Вставляють стекла. Несуть ключі від “Раю” й “Пекла”, Та у всіх нові! Та у всіх свої!.. Я пізнаю Тебе по їх! Я пізнаю тебе по шатах — По глицях, по стовпах, по латах, По тюрмах, По тюремних ґратах! Я пізнаю тебе по штатах, О, Мати-Земле, Альма Матер! О, Земле Мати, Альма Матер! ІХ Щезає ніч. Щезає день В безодню, в вічність, у ніде… Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. Х Ось край богів, жертовня Чарки — Вітчизна Данте і Петрарки У сяйво з темряви гряде І Елінку стару веде За руку —                   впитися іще Хмільної радости, ачей Не доведеться раптом вдруге… Країна пензля в плямах, в смугах… Країна мрійників-майстрів… Країна деспотів-царів… Попід зеніт притьмом проходить І у зеніт люфу наводить, І у зеніт стромля хрести, Стромля зіньки, стромля персти… Неначе просить до “Раю” — Ридає, ницьма лежучи, І хтось у ній ключі тримає — До “Раю” начебто ключі. Підносить очі і персти, Підносить чаші і хрести, Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!.. У власних вир фантасмагорій. А д’гoрі —                   тільки пустота, А в ній, як латка золота, Пливе Вона — минає зорі. О, край Петрарки й край Тезея! Край мрій, колізій, Колізея!.. Ще Юлій Цезар і Нерон Навчали в нім божків любити, Навчали різатись і битись Та шанувати блиск корон. Відтоді всохла навіть Лета. Відтоді вимерли поети. Вона ж усе шука мети, — Стромля в зеніт зіньки й персти, Шукає “Раю” в атмосфері — В якійсь там сфері у етері, — Ридає, ницьма лежучи, Й тримає ковані ключі. Сама собі снує тенета, Сама собі жалобу тче, Замісто Тибра, прагне Лети, Замісто сонця…                   От іще! Ах, Земле — Земле! Все вотще! Там пустота в тій дивній сфері Химерних мрій Аліґієрі!.. І блідне Дантова свята, Зникає смужка золота. ХІ Серед пустель, на чорнім тлі, По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІІ ………………………………………………… Безводні Азії пустелі… Холодні Арктики сніги… Земель гавайських упруги На бо’зна котрій паралелі… І чорна млость лісів тропічних, І субтропічних прерій синь По циферблату, гейби тінь, Проходять у мандрівці вічній, — Спішать в нікуди, у ніде. Деталь іде — Деталь везе. ХІІІ Месопотамія… Едем На тихих водах Іордану… Строкатий клин земель Корану… Обличчя Індії руде… І чорний жмут кряжів Паміру… Рівнин слов’янських сиза шкіра… Країна пагод… Мла Сибіру… І в туманах архіпелаг — Межи морями плями, плями Під смолоскипом Фудзіями… Строкатий Пан-Європи стяг… І знову ось архіпелаг — Вітчизни Байрона й Шекспіра. А над усім, як в казці, прoбі! Ходою велетня іде Вітчизни саґ великий чобіт. XIV Іде у Ніч… А інші — в День. Америк двох крилата птиця В емалі лине голубій. За нею слідом чорнолиця Країна муринів — вдовиця — Лицем під соняшний прибій, — Пливе, щоб зникнути за грані В безмежнім тихім океані… А ген-ге-ен з-за лінії, Загублене у синяві, Од всіх одірване, одно Спішить Австралії плесно. Спішить-спішить — не дожене Дитя мале, дитя дурне… Так в зливі сонця, у етері Пливе при власній атмосфері, Пливе на протязі віків Земля п’ятьох материків. XV Від тропіків й до моря льоду, Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен Багато перейшло народів, Ще більше перейшло племен, Відколи став цей дивний світ — За час кількох мільйоноліть. І вже не так у тій Ґондолі. У тій колисці — на Землі. Малі пташата вже не голі, Не голі вже та й не малі; Перемальована руками Не та вже й смужка золота, Геть переснована дротами Сама й колиска вже не та. Не так уже у тій Ґондолі, У тій колисці — на Землі І не дієзи вже — бемолі Стоять в піснях й пісні не ті… Але ж по-давньому Ґондоля Береться сонцем і цвіте — Але ж по-давньому Ґондолю Гойдає сонце золоте. XVI У смугах рік, у смугах гір, Строката, закосичена, Помежи гір, межи озір Розписана, розмічена, Покраяна на тьму знамен, Поділена межи племен. Що шмат, то й клин до клину клином. І кожен клин — то є країна. І так всі п’ять материків. Посіли їх аж геть до цалі… Перевантажені, важкі Гойдаються материки На ніжно-голубій емалі. XVII А по емалі — нікелі, Такі малі, такі малі! — А по емалі — нікелі Мікроскопічні кораблі: Пливуть години і тижні, Пливуть навколо бігунів… З країни Данте і Петрарки — Десь до країни Далай-Лами, А чи з вітчизни Пива й Марки — До смолоскипу Фудзіями. Чи то із дикого Сибіру — В химерний край Шехерезади, Чи десь довозять чорношкірих В країну Розуму і Ладу… Пливуть малі… такі малі! — По голубому нікелі… Нехай пливуть — їм тра пливти. Багато їх — країв отих. Багато їх та й всі вони, Мов край той Данте і Петрарки… Придатен опис без ремарки На всі чотири сторони. XVIII Щезає ніч. Щезає день, — В безодню. В вічність. У ніде. Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі. ХІХ І вибігають по одній, І ось збираються роями Країни — плями… плями… плями… — Мов проти сонця дітвора, В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, — Таборища людських племен… А серед них он —                             край пісень І зветься край той                             Україна! ХХ Серед слов’янської рівнини, Межи Сибіром і хребтом Карпатських гір — крутим хребтом — Пливе під сонцем Україна: Лице в зеніт. Коса в цвітінь. Рожеві руки в моря синь. Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Плацдарм сливе одвічних воєн, Бойовиськ край, від Трої втроє Чи не славніших рубежів. Земля Олегових героїв. Земля Буй-Тура смілих воїв. Край волелюбців, край мужів Пренепокірних.                             На межі Між двох світів, як Ельдорадо, В Гелладу з Арктики проспект, Всіх завойовників завада, Всіх завойовників об’єкт. Не ’дин там кораблі спалив. Не ’дин там пальці посмалив, Земля титанів-“нетитанів”, Земля веселих кобзарів. Не бракувало там Боянів, А й не було своїх царів. Не бракувало й на діла І хоч хай доля обійшла, І хоч нема ім’я у світі Та буйно родяться в ній діти, Хоч доля й мачуха була… Земля титанів-“нетитанів”, Земля могутніх кобзарів… Й пливе із давньої пори — З давно забутої пори — Десь у майбутнє з сонця п’яна, Пливе!..     Либонь, щоб все з початку. Над пережитим, мов печатки, Стоять хрести, лиснять могили… Там вже ні гіку, ні луни, Де печенізькі табуни Та скитські тичбища ходили. Вже не бряжчать мечі, як здавна. В лискучім соняшнім пилу В Путивлі-граді на валу Давно не плаче Ярославна, — Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Тож Край-Титан! То по росі У перламутрі-поросі Плацдарм бойовиськ. Край-дитина. І зветься край той Україна. А в ній… ХХІ …Десь в місті чи в селі Маленький хлопчик при столі Тримає копію Землі. По паралелях пальцем водить — Перетина меридіан, Минає гір хребти і води — До Уругвая пішки ходить Через Індійський океан. З ночей казок Шехерезади Навпрост по сизих пасмах гір Йде до співочої Гренади Через Єгипет і Памір. З душних ночей Шехерезади До Ніневії… До Геллади… І мерехтять ясні свічада Дитячих радісних озір. Маленький світ — малий хлопчисько, Син Сонця — велетня світів! Він задоволений з колиски — З Землі п’ятьох материків, — По паралелях пальцем водить… Нехай! Нехай! Нехай же ходить. Родившись жити і цвісти, — Йому цвісти! Йому іти! Йому йти радісним походом! І повертається пухир, Рипить, повзе нерівно, скоком, — І посміхається над ним Світила син блакитноокий. По копії нулі… нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Крути її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІ Мов після вибуху гарматень, Без втулки, осі і чоки Параболить через віки, Параболить фрегат з фрегатів. Жене безоднями в імлі… Мерехкотить на чорнім тлі… Яснять свічада океанів, Лисніють пасма гір в тумані Через етер, крізь всенькі сфери… І мерехтять ясні озера В малого хлопчика з Землі. Крути ж її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві, сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути… ХХІІІ Пливуть світи.                   Холонуть зорі. В порожняві фантасмагорій Ані початків, ані дна, — Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній Вона                   минає зорі. Біжить мандрівниця пустель, Береться сонцем і цвіте. Ані помилиться ніде. Ані зупиниться ніде. * * * Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, — На допит йти, на цундру треба Таки ж на тім на Кораблі — Таки в в’язниці на Землі. Читачу любий! Пощо сміх? Не смійся, серце, — кажуть, “гріх”. 1932 Постійна адреса: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/zolotyi_bumerang