УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БАГРЯНИЙ ІВАН «Заєць» (1925) «Максимка» підлазив до станції. Двоє контрольних і кондуктор лазили з вагона в вагон. На ходу. А з другого боку стрибали на насип безбілетні. Спасались. Вистрибнувши, реготались в лице кондукторові. Малкашня. Той грозив услід кулаками і, лаючись, біг з контрольними далі. — Он у тім вагоні!.. Стєрва… їде аж із Севастополя. Без білета… — Заходьте з другого боку… А ми відсіль… — Зстрибне кукла. — Їздять, гади, а ти мороч голову… * * * Минька сидить в дверях вагона. Вагон повнісінький; колись у ньому возили товарняк. Двері широкі. Дрижить і гуде як вулик. Звісивши ноги і притуливши голову до стінки вагона, дивиться, як біжать мимо стовпці. Хтось плямкає — їсть оселедець. Котиться слина. Лягли на коліна безсилі руки. Коли б придивиться, то видно, як на грудях, по брудній сорочці плазує воша. Одна… друга… їй би, може, було б соромно, а може, й ні, бо — занадто в неї чудний погляд, а їде вона і бреде аж із Ялти. Заробляла. І заробила… Видно по її лиці. Худе-худе, зшерхле. Губи порепались. Ні торбини, ні башмачини. Жорстокий гарячий вітер свистить у вуха, сипле піском у очі, вовтузиться в лахмітті. Чужа із чужих. А хіба є свої по шляхах?., коли всяк собі їде… Степ і шпали… степ і шпали. Та ще кой-де обскубані кущі маслини, кой-де недоваляні черепичані покрівлі. Раптом Минька зхопилась і злякано одступила в вагон. Ніхто не звернув на неї уваги. Тут всі на неї похожі і вона майже на всіх. Очі забігали кругом, обличчя скривилось як у дитини. Полізла в куток. "Ось тут! Гражданє, пріготовьтє білети!"— І: стук-стук-стук! по вагону. Слідом влізла контрольна процесія. "Ваш білет!.. Ваш… Ваш…"— і тілько: кусь! — кусь! — кусь! Перевіривши білети, кондуктор ще раз оглянувся. Контроль витріщивсь насмішкувато. Безбілетних не оказалось. Миньки теж не оказалось. * * * «Максимка» став. На Бахчисарайському вокзалі розтатаривсь лемент. Лемент в степу як у накритій бочці. Кругом сонно і душно. Ціла орава малишів полізла по вагонах "промишлять". Ось в однім пацан, обірваний до нікуди, з рухливими очима і нестриженою головою, хвацько вибиває на ложках "матльот", а дзвінким крикливим голосом: ..…………………………………………………………………………………………… — Д-ех, буржуї… Атдайте нам мільйони! Тєпєрь наше право… І наші закони… Трр-рік-так-так! Трр-рік-так-так!!.! А з другого чуть: — С Адесского "кічмана" Плєнтуют два "уркана"… ……………………………………………………………………………………………… і знов: — Таваріщ мой бєдний… Зар-рой мойо тело… — Наче холодну воду ллє. Другий стоїть, держе в руках рваний картуз на подачку і підспівує, озираючись на двері. Люде притихли. Більшість вслухуються; інколи регочуть з гострих слів, дивують з хлоп’ячої спритності. Дехто дає; більшість тілько слухають. — Ей, сопляк! Кого ти чорта тут? Ану вимативайсь! — Це "начальство". І хлопці, як м’ячі, геть. Потім знову. Терпко з скуки і душно. — А!-Ах-х!!! — Так раптом і дико. Затупотіли люди, — побігли. За вагонами на шпалах головою об рейки, об рейки спиною, ногами, руками билась дівчина. Минька. Кусала свої руки. Хрипіла. Коса запуталась за костилі. Так б’ється риба, викинута з ополонки. Люде стовпились, іще бігли з усіх кінців. — Держіть її! — Вб’ється! —Тяніть на пісок! — Голову! Голову держіть… — Не займай!!! — Води-и!!! І ніхто не нахилиться, не підступе. Страшно і мерзко. Врешті міліціонери, що стояли ні в сих ні в тих, підступили, — давай піднімать. Потім за руки поволокли геть. Голова перехилилась, очі закотились. Чіпляється волосся і рветься. Притихла. Потім, якось особливо, рванулась і безумно впилась зубами в руку, що держала. Зашипівши, швирнув її; пустив і другий. Минька знову забилась на рейках. Незрозумілі викрики і собаче скавуління. — Сімулірує, стерва! Знаю я їх… — шлюхи! — рішив справу курортний в галстуку, гидливо плюнув з вікна "м’якого", що чекав одходу, і застиг в позі Мефистофеля. Якась бабуся прибігла з водою, впала навколішки і давай лить в заціплені зуби, потім на голову. Перебившись, Минька замовкла, розкидалась, заплющеними очима в сонце. Бабуся підвела її, підібрала косу і, тихенько змахуючи сльозу з носа, стала обтирать заюшене кров’ю, в синяках обличчя. А міліціонер розказував старшому: "Я її тяну, а вона держиться… Вхватилась під лавкою за ніжки… Ще й ногами дриґає, дурна! Я як рвону… Миньку підвели і повели в агентуру. Полуплене морськими вітрами, вкрите синяками обличчя великими очима одкрило безодню безумства. ……………………………………………………………………………………………… Затерявшись в юрбі, Минька вискочила на перон. Сюди-туди… Подалась між рядами вагонів. — Бев, бев, бев!.. — Сюр-рір-р-р… Рушив потяг. Минька вчепилась у якийсь вагон, злізла і прищулилась за дошками. Не помітила, що потяг товарний і стоїть назад, на Севастополь. «Максимка» рушив. Хвилинка — відійшов і товарний. Минька в дошках. Знов потяг на південь. А день спішить на захід; перебігає через насип. Хутко… хутко… — Переїду-у!-у!-у!-у! — кричав потяг і мчав. День підбирав свої стомлені крила. Вечір затрубив зорю. На Бахчисарайському вокзалі скука. Закривсь семафор. А там десь голубий Чатирдаг. * * * — Пуф!-пуф!-пуф!.. Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Риплять тормоза. Минька підвела голову. З тормоза дивиться дядько. Чого він?!. Широкими очима в нікуди, а руками й ногами чіпляючись, Минька подралась на гору по зложених дошках; вилізла і стала зверху. Дядько щось закричав. А дим на неї сунеться-сунеться, тягуча примара… На лице дише вогким, а кігтями в глотку. Скрикнула і зскочила на сусідній вагон. Потяг заголосив. Озирнулась і заметалась по криші. А потяг хоче скинуть, як тварь, труситься шатається і кричить. Руками закрила голову; безумно озирається. Сковзається, перескакуючи, падає, зривається й біжить од машини. А за нею щось по п’ятах, дихає у спину і вже лоскоче горло. О! О! — Останній вагон… Тіпається він як язик у дзвоні. Дикий зойк! Впала і билась в лапах чорного Молоху. А впереді тунель прижмурив ліве і вирячив праве червоно-зелене, зловісне око. День озирнувся на обрію. Ялта, 1925 р. Джерело: Багряний І. П. Вибрані твори. — K: Книга, 2007. — 366 с. Постійна адреса: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/zaiets