УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БАГРЯНИЙ ІВАН Вандея (1928) Лю Мартиновській То не сонце затріпало крилами І упало в пісок золотий… Гей, і правду сказати несила мі, А збрехати… А ти… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І На зорі прокричали когути… На зорі проскакали ми. На підмо…           на підмо…                     на підмогу йти! Коню мій, коню! Стреми!.. На зорі десь кричали, никали І сміяли… О, гей, мовчіть! Там десь сонце, проколоте піками, Умирає на синім мечі. Ой, не сонце ж то! — серце птицею! І не крик то — чаїне “киги”… Коню мій, — капотить крівавицею, Капотить на холодні сніги… То вона — під’яремна, розп’ята — То любов, Моя перша любов… Гей, мовчіть там, кого не прип’ято! Друзі, агов!! Попереду відтяті артерії, А позаду:           липка імла. Мої друзі, і дикі прерії, Й синій піт з неживого чола… Є безумні і є заплакані, Але то не за свій живіт, — Нам рвучко страшною атакою Перекинути б навзнак світ. Перекинути світ облудливий, Розірвати оброть віків… Ми законні створіння, люди ми! Хоч не люди у нас батьки. Ми безумні на грізній виставі; Без запросин прийшли на ню… Проти  в с і х — тільки серце розхристане, Проти криці — всього лиш юнь. Є прохмурі і є заплакані… Але то не за свій живіт. — І в атаку!..           В атаку!..                     Атакою Перекинути навзнак світ. Поламати мечі п’ятирицею (Не для слави, не ради звитяг) І поставить над цею  в ’я з н и ц е ю Малиновий, кривавий стяг. В свою кров його фарбить будемо. З своїх серць сплетемо вінки… У атаку!! В атаку!! Люди ми. Хоч не люди у нас батьки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Присягали на тінь Ревашельову, — Так. Несіть, донесуть до кінця Під старою брудною шинелею На любов і на смерть серця. Поклянлись на мозоль порепаний, Поклялись — так рушайте в путь. Щоб юність на колір креповий Без вагання за нюх обернуть. Щоб планета — єдина матінка І єдиний закон — любов!.. Осб оце в нас мета одна тільки, Ось для цього юнацька кров. Через душі, крізь темінь Крезову Нумо, раз! Непокірний мій… То струмить її кров по лезові, То сльозина в куточку вій… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . На зорі прокричаи когути. На зорі проскакали ми. На підмо…           На підмо…                     На підмогу йти! Коню, стреми!.. ІІ У шпиталі, обмотана марлею, На тобі — не твоя голова… Десь далеко-далеко армія І так близько —                     розбита брова. І здавались чужими тепер ми, — Ні привіту,           ні сліз,                     ні думок Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок. Вчора ще,           до лафету прикована, Доливаючи кров’ю шолом, За останній, за бій ризикований Тріпотіла безбровим чолом. Тріпотіла… Просила і кликала… Обіцяла  л ю б о в  і  п р и в і т: “Будьте  с м і л и м и!           Будьте  в е л и к и м и! У п е р е д!!           А  н а з а д — і повік!..” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пелюстками опали зів’ялені Довгі вії до серця не в лад. Десь горять бриґантини запалені… Нам повік не дістатись назад. Не дістатись…               Хороша! Омріяна! — П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?! Я люблю тебе, димом овіяну, І шість ран на тобі люблю. Караваном грімливим, осяяним Вирушати нам в край новий… А над ким та й над ким же то зграями Воронння припада й шумить? То була не любов — прелюдія. Ось тепер ми дійшли до мети!.. Гей, ніколи Твоїм я не буду, Як не будеш моєю і Ти. І чужі, і далекі тепера ми… Ні привіту, ні сліз, ні думок. Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поєдналось з старим сьогодняшнє: (Ну, а що я собі зроблю?) Я люблю тебе юну, соняшу І шість ран на тобі люблю. Пам’ятаю: просила, кликала, — Обіцяла любов і привіт… Ось того я жадання не викинув Перекинути навзнак світ. ІІІ Дикий вихор… Корогви і шоломи… Чорний стяг… А за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми… Навіть в цей семикутний бій. Коливається світ у аґонії… Поспішає умерти живий… Хтось у рани свої ж незагоєні Ятаган наставляє свій… Хто сказав: переможено? Хто-бо то?! Хто початок прийняв за кінець?! Не одну перемогу чоботом Роздушило оте… крив’яне. Хто тут свій і хто ворог і де іти, — Чи по зорях, а чи по шликах?.. Ех, Вандея,           Вандея,                     Вандея ти У рудих, у брудних сіряках! Закрутилась баґнетом годована (Бачу, й досі вони стремлять)… Твої діти без ліку мордовані І зґвалтована тричі земля. Закрутилась в пожежі без пам’яти, Розгубилась і що… і куди… А чи справді на молоха з нами йти, А чи нас на рожно посадить. Та й недаром віками крутила нас. Закрутили в останню мить: Гей, насунула міць неосилена, У рейтузах на нас стремить. То не гунни, не скити, не половці, — То новий “золотий Тамерлан”… На твоїх на полях, на околицях Напосіли ворони орла… Твої діти живими обскубані, А батьки позбулися очей… Ех, Вандея,           Вандея ти рубана Під чужим і гербом, і мечем. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дикий вихор. Корогви і шоломи… Чорний стяг, а за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми, Навіть в цей семикутний бій. IV І пройшли, пронесли не подолані І встромили на чорнім шпилі. Не один на коліна оволений, Не один припадав до землі! “Ми підем… Ми підем… Тільки де іти? І кого за любов розстрілять?!” Е-ех… “Вандея” ти — Сама сміла і буйна земля. V Скільки нас у цьому семикутньому Полоскалось в крові і в сльозах… Одиниці дійшли до майбутнього — Тисячі не вернулись назад. Бо була в них мета одна тілько І єдиний кінечний шлях: Щоб планета всім — рідна матінка, Щоб любов — на твоїх полях… Ось за це, за любов порепану Свою юнь — злотопіняву юнь — Без вагання на колір креповий, На кістки         обернули за ню. Не було, не було незабутнього… Хто насподі —                     не буде над… Одиниці дійшли до майбутнього, Тисячі не вернулись назад… Хай  і д е!.. Вона знає, де іти. Хай не ронить сльозу з очей… Ех, Вандея…           Вандея…                     Вандея ти Під чужим           і гербом,                     і мечем. 1928 Джерело: Багряний І. П. Золотий бумеранг: Вірші, роман у віршах, сатира та ін. поезії / Упоряд., авт. передм. та приміток О. В. Шугай. — К.: Рада, 1999. — 679 с. Постійна адреса: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/vandeia