УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БАГРЯНИЙ ІВАН Петро каменяр (1925) Чорний від сажі, брудний від глини і рудий від цегли Петро йде по вулиці. — Павлуш-ша!.. А Павлуша?!. — Р-риковсь-кої… Ех… — ти! Що?.. — Я на вас чхать хотів… да!.. — і для більшої переконаносты скріпив усе матом. А руками як вітряк крильми. Картуз, з трудовим стажем в десять років, з’їхав на очі. Грязюка чвиркає з-під рудих чобіт, а вони як найняті: то сюди, то туди, то туди, то сюди… Обличчя чорне. Під шаром сажі, в ляпасах глини пропав вираз, але… З-за фартуха виглядає сургуч і обдулось. Петро то голосно загрожував комусь, ставав і обводив кругом очима, то мимрив щось собі під ніс. — Дурак я, дурак… Дурр-рак я!!! — і скрип зубів. — Жінко!.. Постой, Якове, постой… Я тобі зробив роботу? — Зробив! Х-хо-лодно, а я… Ні, ти підожди… А… там. Ти її коли-небудь місив, га?.. глину. Ні, ти мені… Ага: ти глину пробував?., ти, "стіна"!.. Я в тебе спрашую!!! — Ахти-ж!.. Петро замахнувся, вдарив когось в повітрі, невдержався і впав у канаву. Потім підвівся і бив аршином у забор: — Ви мою жисть іззіли!.. Вам моя жінка — сміття, повія!.. Ззіли б… Потім розіпнувсь на заборі: — Їжте, нате!.. Їжте!!! Опустився з плачем на канаву. Змутнілими очима мацав і не міг намацать своєї фіртки. Ага, ось! Спершись головою в сусідин забор, притих і почав тихесенько стукать — нічого. Опять постукав — не чуть. Раптом од ступився і дико заворочав білками: — А! — не пускать?!. Одчиняй!!! — рявкнув не своїм голосом, аж закудкудахкали сусідині кури і заскавулив Рябко. — А, так-так!? — розкачавшись і засукавши рукава, кинувся на забор; люто бив кулаками. Бив до крові, гупав коліньми, головою, всім тілом. З п’яного хрипу клочча слів: — …Так ти повія?!.. Спалю!.. Одчиняй!!! Подравсь на забор, похабно лаючись, обірвавсь і впав у грязь. Сусідина дівчинка побігла і сказала його жінці. Злякана прибігла Марія. Марія, жінка Петрова, ще молода — як дівча, з скорботними очима і з лицем Магдалини. Непокритою головою нагнулась над ним: — Петре! А, Петре!.. Ради бога, Петре… підведись та ходім додому… Діти плачуть. Петро скверно вилаявсь, глянув на неї: — Ага! Без Петра не проживете… А… мать… Підведений Марією, одштовхнув її в груди. — Убірайся! — а другою рукою державсь за її плече. Лють накипала. Затрахкотів себе в груди: — Хто я тобі? — отвічай!!! Дир-р-р-р-р!.. — розірвав сорочку донизу і тоді ж — дикий, пронизливий вереск розітнувсь по вулиці. Коса Марійки опинилась у руках, а голова в грязі під чобітьми. Маленька дочка, Маруська, бігала з плачем кругом, а потім припала з плачем до матері. Бив чобітьми в груди, в голову, в спину. А потім… Хіба ж можна росказать, як живу людину, матір дітей, із скорбним лицем Магдалини, волочать за косу по грязі — і тілько зойк: — Петре!.. Що ти робиш, Петре!?. Я ж — твоя дружина… — Ой, боже мій! боже мій! — Ой, люде добрі!.. А люде дивились в щілини забору свого двора і хіхікали єхидно: — О! — поволік, поволік! — а як зойки поплазували у двір, повиходили на вулицю і заязичили. На канаві лежить аршин опрацьований, вирівняний мозолями рівно за стілько літ, скільки має Петро без трьох, в які мати вигодовувала закислою "куклою". Ватерпас плаває в калюжі — гирька якорем сіла на дно. * * * Що було вночі, того не бачила й ніч; не проглянула вікна затиканого онучами і дрантям замість вибитих шибок. Ранок приніс щось таке терпке, липке на серце, щипуче, що голову потянуло до дровітні, а руки її підперли до столу. * * * Сум стоїть на вулиці і заплакане небо. — Ти, моя Маріє, не ходи сьогодні нікуди. Мені чогось так тоскно, мені чогось так важко… Марія лежить на полу; втопила мутні, приплющені очі в скуйовджену косу… і тихенький-тихесенький стогін. Петро не чув нарікань, а в голові, між росохами спогадів, билась думка: — Ще ж учора ранком, як ще спали півні, ідучи на роботу, чомусь поклав Маріїну голову на груди і повів грубою рукою по м’якій косі – хотілось цим щось висловить, бо сподівався сина. Марія усміхнулась блідно-радісно. Він сподівався радости… А що в нього ще є? Марія лежить на полу. Тихесенький стогін… Під очима смуги. Маруська забилась у запічку, зщулилась і дрижить. В шибку сотається далекий церковний дзвін. Голова хилиться, хилиться, хилиться і червоні круги… Хто це начіпляв цегли на шию? Хто це? А сум уставивсь перед вікном на вулиці і широко розкрив очі. Гирька якорем потягнула на дно. Охтирка, 1925 р. Джерело: Багряний І. П. Вибрані твори. — K: Книга, 2007. — 366 с. Постійна адреса: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/petro_kameniar