УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БАГРЯНИЙ ІВАН Чорноземля Набрав у пригорщ повно… яка пухка і тепла! Ну хто це там сказав, що можна розлюбить, — Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепок, По ріллях сонце йде — пускає голуби. — Ну, здрастуй, чорне поле, і ти — старенька вербо! Я ось прийшов… А знаєш: ти — ніби не така… Прийшла на шлях широкий і ти стрічати весну І виглядати гуси з блакитного ставка. А пам’ятаєш: осінь… і плач в баюрі колій… Здавалося, що вчасно б зависнуть на дротах. Го-го, яка дурниця… Глянь: ластівки і повінь, І плуг на скиби скибу так смачно наверта. От взяти б просто цупко у нього з рук чепіги Й, поки то буду дома, пройтися б разів п’ять… Стрибками сонце босе за жайворонком біга, І хутори далекі за маревом мигтять. І крикнув так, аж млосно… аж відгукнулись балки… Простіть, що ніби п’яний, що ніби троглодит, — Це я утік від бруку туди, де бігав змалку, — А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть. Моя руда свитина якраз до масті нивам, кострубате слово — як скиби грубих ріль… Я знаю: тут з засіву напевне будуть жнива І просте сіре слово не здасться на кукіль… Прийду — старий розкаже, як скрутно було взимку, Як, зовсім захарчований, схудав мишастий кінь… ……………………………………………………… А проліски надійно кивнуть, такі манінькі, І голубі, як чиста весіння голубінь. Загати… купи гною… і верби у намисті… На причілку дітвора: «А діться — журавлі… І гу-у-у-си…» — й засміються, такі брудні і чисті, — Мої маленькі друзі, колеги на землі. Вже скоро сіять… Будемо, — так весело і просто… А слідом вітер лащиться і грак на борозні. Ге-ей… Яка дитина, — не схожа трохи зростом, Ну а хіба мудрить?.. Хіба мені? Набрав у пригорщ повно… яка пухка і тепла! Ну хто це там сказав, що можна розлюбить, — Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепок, По ріллях сонце йде — пускає голуби. Постійна адреса: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/chornozemlia