УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. АНТОНИЧ БОГДАН-ІГОР Концерт (1936) Горлянки соловейків плещуть, мов гобої, у димі пахощів, в чаду лілейних куряв, аж спів змінився в запах, мов за ворожбою, розплився в квітний пил.                                  Це тільки увертюра. На солов’їне гасло дружні перемови усіх музичнодзьобих ста племен пташиних, і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові прадавній корінь “ку” у горде соло лине. Самці й самички у зальотах і докорах, в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен. У відповідь сп’янілим до нестями хором спалахує червоним співом квіття терен. Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів, немов на лезо лезом, піснею за пісню на поклик відповіла, аж збудився вітер і вимотався з тиші, де йому затісно. І ширшає концерт. Шалені перегуки здіймає квіття хор у барв грайливій піні, і ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки, музики кип’яток наливши в лійку сині. Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму ядра одного в шум рясний рослинних хорів електрика натхнення ллється змінним струмом, билини тонів вигинаючи угору. Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців, кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно окріп мелодії вливається по вінця, кущами піни й полум’я розцвівши буйно. І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі переливається від краю аж до краю. Та чуйте: ще зростає вшир і вгору, коріння ста дубів — підземні ліри грають. Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля, як вітру стовп, знялась музика звідси, і змії, мов смички, сичать на струнах зілля, їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив. Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг, заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих, та не дають його шукати в рвійних трелях розприслі соловейки — і не видно сліду. Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги, солодке і п’янке знесилля морщить жили, і скручуються звуки в світла смуги, в птах очі сплющені від розкоші знесили. Низькі октави — чорність і червоність всуміш проходять в синь і зелень — два струнки акорди. Високе “е” на скрипці з молодого шуму у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді. І зорі — діри в флейті ночі, що проваллям розкрилась над землею, наче срібний розпач, почули дотик майстра й пальці флейту палять, і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста. Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя, і лиш музика, мов потоп, усе поглине, як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі. Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти, празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення. Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик і трав, мов струн поземних, супровід зелений. Для розуму зачинені, невидні двері відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний. Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні речей і дій, музика суті, дно незглибне. Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже в мелодію розприслі барви, краплі, шуми? Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі, аж лігатурами спливає співу струмінь? Пейзаж мелодії мальований в атласі, музики башта обросла акордів хмелем, щаблі драбини гам поламані у басі, спалахують щомить короткі ритурнелі. Нашарування звуків, краєвиди співу, тераса на терасі, зорі тхнуть морозом. Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву, а те, що звуть мистецтвом,                              творять                                шал і розум. Не клич, не клич небачно імені натхнення, бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба і втік за межі простору у струм заземний. На смугах п’яти ліній кільця нот — муз гребінь. А я вже віддиху зловити більш не можу і падаю, мов пень, у ями й вири гімнів. Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, коли в таріль землі тарелем сонця гримне. 14 квітня 1936 Постійна адреса: http://ukrlit.org/antonych_bohdan_ihor_vasyliovych/kontsert