— Хайль!
— Людвіг!
— Фатер!
— Ти думаєш, вони вже знищені!
— Йа!..
— О!.. Ні!.. Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху… Глянь! — сказав старий Крауз, обертаючись вбік. Вони проїздили через село, де на площі солдати якраз вішали людей.
— Гальт! — гукнув Ернст фон Крауз. Машина стала. Кати, що збиралися вішати старого пасічника Запорожця, застигли перед фон Краузом, що підійшов до шибениці.
— Хайль Гітлер!
— Хайль Гітлер!
— Бандити?
— Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших зольдат.
— Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.
— Фатер… Дас іст унмегліх!
— А-а… Слухай… — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче знати, що ти думаєш перед смертю?
— Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г… кусать, — сказав Демид. — А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.
— Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.
— Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава… Знаю я про тебе одну прикмету…
— Ну?
— Ну не скажу.
— Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.
— Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.
— Чув? — звернувся зблідлий фон Крауз до свого сина.
— Фатер! Я починаю тебе розуміти. Це страшно, — прошептав Людвіг, хворобливо всміхаючись.
— А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було! — закричав раптом старий Демид Запорожець, побачивши, як проходила повз нього велика група військовополонених оточенців. — Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче… Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі…
— Фатер, що він каже?
— Ай…
— Вішай, кате! Чого злякавсь?!
Ернст фон Крауз махнув рукою і одвернувсь. Людвіг дививсь на шибеницю майже непритомний.
— О фатер! — оглядався Людвіг. Вони знову їхали в машині.
— Їх не можна підкорити. їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти меду», — як казав їхній король Данило в XIII столітті.
— О!
— Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.
— Йа фатер! Ми будемо нищити їх, лише поскільки кожний солдат мусить убить ворога і позбавить честі ворогиню. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!
— Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.
— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман.
— Ай-яй-яй-яй-яй, що ж це ми наробили, товариші!
— Та не вий. Чого заскиглив? Не труї мені душу.
— Ай!..
— Як же воно це сталося, скажіть мені?
— На, випий!
— Не хочу. Не хочу… Вернуться наші, постріляють, видно, як собак.
— Е, жди тепер наших.
— Куди там.
— А може?..
— Ні. Пропало все.
— Вернуться.
— Ні.
— Не вернуться.
— Ну й що ж воно буде оце?.. На!
— Не хочу. От п’ю й не п’янію. Закушую і не маю смаку. Все, як трава. Все однакове. Все!
— Он повзуть. Ай-яй-яй.
— Ну, пропали.
— Раби.
— Хто?
— Ми… Оце євреїв у городах поб’ють та й за нас візьмуться.
— Ось будете ще ви самі один одного бити, — вмішався в розмову старий Купріян.
— Ну?
— Побачите.
— Я чув, що земля буде індивідуальна, наша.
— Земля наша, та ми вже не наші.
— Чого? Кажуть, тепер Україна буде самостоятельна, — сказав хтось.
— Україна якась, мо’, й буде, та вас чорт матиме. Роздвоїлися, дурноголові. Узнаєте тепер, — сказав Купріян.
— Так що ж його робити, дядьку?
— Доганяйте армію. Біжіть, може, ще не пізно. Бо горе вам буде.