— Так ви за насіння не образились?

— За насіння — ні. Навпаки.

— Я так люблю сіяти! — зітхнув Орлюк, весь час намагаючись забути, що він підсудний. — Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді я сторукий, і рука в мене, товариші судді, ну така легка, ніде було так не родило, як там, де я. Медаль одержав на виставці. Он!.. Пішли, пішли, пішли!.. — Орлюк побачив раптом ескадрилью наших винищувачів і пожвавився. — Як я заздрю льотчикам. Не попав я в льотчики.

Штрафна чи не штрафна рота? Всім однаково важко. Всі повинні колись привести до торжества.

— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Фашисти близько! Я — «Ластівка»! Вогонь на мене! Ворог рядом! Я — «Ластівка»!.. «Ластівка»!..

Орлюк сидів у гнізді навідника й кричав у телефонну трубку. І чи тому, що ніхто вже йому не відповідав, чи тому, що оглух від вибухів, чи що вороги вже справді були близько, обличчя його відбило страждання. Потім він затамував подих і весь побагровів: поряд нього лежали трупи ворогів, і нікуди було дітись від них, ані сховатись від нестерпного смороду.

— Вогонь на мене!

Він згоден був, щоб його пошматували власні міни, тільки б не дихати цим смородом.

— Я — «Ластівка»!.. Давай! А, будь ти прокляте!..

Але артилерії було вже не до «Ластівки». Битва гриміла п’яту добу. Підходили резерви на машинах. Бійці озирались на стрічний потік поранених і проносились вперед, думаючи свої трудні думки.

Виходили поранені з бою. Під важким гупанням бомб здригалась земля. Ворог не шкодував нічого. Він кидався в атаки буквально по власних трупах і докотився до артилерії.

Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи запрацювали в граничному темпі. Упав важко поранений Пахомов. Тоді з флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й він загинув, поранений багатьма кулями. Пораненого Гаркавенка відразу ж замінив його напарник Грачов. Але недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не стало Грачова. Тоді Попельнюк заліг між поранених і поклав весь фашистський цеп зблизька.

— Вогонь на мене!.. — кричав Орлюк, відчуваючи вже, як двигтить земля під вагою ворожих танків. Цього разу Орлюка почули.

— Даємо! Тікай, поки цілий! — закричав у телефон старший сержант сибіряк Дубровін, що замінив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий парубок, який ніколи не занепадав духом. Він давно вже носив у кишені листа до рідних, в якому дбайливо сповіщав про свою смерть у бою, щоб знали вони всі і весь Сибір, як загинув він на полі бою.

— Вогонь!

Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли оглянувся, кілька ворожих танків уже горіло, а один, найближчий до нього, злетів у повітря від прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною кулею, що в нього серце затріпотіло, мало не луснувши, й гаряча хвиля ніби жаром сипнула.

Скориставшись з хвилинного ворожого замішання. Дубровін викотив батарею на відкриту позицію. І хоч немало бійців полягло від танкового вогню д сам він, Дубровін, був поранений, артилеристи знищили ще шість танків і цим врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили нові хвилі автоматників, і хоч незабаром усі вони до одного були вбиті чи поранені, ніхто не відступив. Бій було виграно.

— Танки! Дубровін! Наші танки! — закричав Орлюк, поглянувши назад.

Танки генерала Глазунова йшли в атаку. Орлюку здалось, що він крикнув «ура», але він тільки прошепотів це слово. Він був поранений двічі.

В завзятті бою він не помічав ні болю, ні кровотечі. Його запал досяг такого високого градуса пристрасті, що тільки втративши майже всю кров, він якось немовби втратив злість, засумував, і, танучи, як віск на сонці, упав.

І здалося раптом Орлюку, що впав він, з якогось дива, не на землю між здуті коні й німці, нестерпно смердючі, а в дідів човен, і весняна повідь підхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи поміж сокорами, вербами, дубами, крізь чудові зарості вербняку й лози. Розпукувались бруньки на затоплених деревах, бриніли ніжні кетяги цвіту. Потім човен поплив серед водяних квітів, поминаючи села, хутори, а в весняному небі снувались навдивовижу ніжні хмарки. Потім вода зникла, і старезний просмолений дідів човен поплив по траві, по квітучому садку, кружляючи поміж кущів порічки, аґрусу, повз пасіку та омшаник, і приплив, як у казці, попід рідну хату.

— Іване! Це ти, наш Іваночку! — бігли до нього батько-мати, дід, баба, сестри. А він лежав у човні не поранений, а зовсім здоровий і радісний, тільки йому невільно було встати.

— Іване! Іваночку! — бігла до нього стежкою вона, найдорожча його Уляна. — Іваночку, повернувся!

Вони схилилися до нього всі, добрі, люблячі, тільки він не міг підвестися.

— Іваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобі така біла сорочка?

— А я сьогодні переходив у другий клас, — сказав Орлюк, щасливо посміхаючись.

— Да там же війна, де ти був? — поспитала мати.

— Війна, мамо… Там все. Всенький світ. А видно!..