— Гірський кришталь!.. Давай сюди!..
Але Юрко похмуро відмовився. Колупався молотком унизу, але друзи так і не знаходив. А Ніна, мов на зло, весь час вигукувала:
— Ось іще одна!.. І ще!..
Юрко вже хотів піднятись до неї, та нараз молоток об щось дзвінко ударив і з каміння вилетів яскравий, як спалах, кристал. Серце Юркове так і тьохнуло, він нахилився, став гарячково розгрібати дрібні камінці, поки нарешті на дні невеликої ямки вигулькнуло ще кілька кристалів, з добрий палець завбільшки, вони росли з товстої платформи, що витикалась краєчком, — Юрко провів пучкою по одному з кристалів, і перед ним відкрилася прозора відполірована грань.
Кристал, аж холодний на дотик, був наче з криги, і в його чистій прозорості спалахували різноколірні вогні.
Тепер Юрко копав обережно й терпляче, щоб не пошкодити друзу. Вивільняв кристал за кристалом, і друза росла на очах.
Докопавшись до краю, виважив друзу із ями…
Спітнілий, щасливий, роздивлявсь свою знахідку. Друза була величезна, всі кристали цілісінькі, а в центрі росли особливо великі, — Юрко її ледь підняв і обережно поніс до води, щоб відмити.
Після такої знахідки захотілося перепочити. Ліг на траву.
— Юро-о-о!
Юрко знехотя звівся, глянув угору. Ніна забралася ще вище, заклично махала рукою:
— Аметисти-и!..
«Ну й хай!» — подумав Юрко: за жодні аметисти у світі не подерся б зараз угору. Ось відпочине, тоді буде видно.
Ліг, заклавши руки під голову, дивився на чагарник, що ріс по той бік річки.
Густі кущі дерлися вгору, до скелі, яка приліпилася до масивної кам’яної стіни. Скеля була якогось дивовижного кольору: зелена-зелена, аж очі вбирала. Колір той, м’який і ласкавий, милував око, і чим довше дивився на скелю Юрко, тим більше вона його зацікавлювала.
Скеля, здавалося, аж просвічувалася навпроти сонця, м’яко і ніжно, вона мовби жила, мінилася теплою зеленню, і Юрко, взявши молоток, знову пішов через ручай: вирішив подивитися, що то за порода.
Довго продирався крізь чагарник, хапаючись щоразу за віття: було досить круто, земля весь час вислизала з-під ніг. Врешті добрався до скелі і, зачудований, став: перед ним височіла величезна нефритова брила, заввишки метрів із п’ять і зо три метри завширшки. Що це був нефрит, Юрко міг би побитися об заклад: у них дома лежало кілька шматків нефриту… так то ж шматки, по кілограму якомусь, а тут — сотні тонн, не менше! Брила була гладенька, мов скло, відполірована вітрами й дощами, Юрко вдарив по ній молотком — молоток одскочив, як од гумового м’яча, на поверхні ж не лишилося й сліду.
Брила щільно тулилася до гранітної стіни, наче вростаючи в неї, Юрко зайшов з правого боку — жодної бодай щілини, зайшов і з другого. Тут теж брила наче впаялася в граніт, але Юрко побачив інше: на рівні його голови темнів круглий отвір.
Отвір був такий ідеальний, мов його обвели циркулем перед тим, як висікати, він був мов просвердлений буром угорі, і стінки його блищали відполіровано. Юрко заглянув досередини: печерка тонула в таємничо-зеленому морокові, а в глибині щось металево поблискувало. Він обережно просунув руку — все глибше і глибше, по саме плече — пальці наткнулися на металеву пластинку, пластинка м’яко подалася углиб, брила раптом посунулася і Юрко, переляканий, відскочив од неї.
Брила поверталася. Горнула перед собою землю й каміння, наче виростала із скелі. Ось зблиснув гострий, мов ножем обрізаний край, між скелею й брилою побігла вузька щілина, щілина ширшала й ширшала… уже й руку можна просунути в неї… вже й самому пролізти… а брила все поверталась плескатим боком своїм, відполірованим так, що поверхня блищала, мов люстро.
Востаннє скрипнула, стала.
З глухим шурхотом скочувалося донизу потривожене каміння, і шурхіт той ще більше підкреслював напружену тишу. Юрко стояв і дивився на отвір, пьо відкрився за брилою. Великий, в людський зріст, аркоподібний, він виразно виступав на відполірованому до блиску граніті. Юрко, поглядаючи боязко на брилу, — чи не закриється? — повільно підійшов до отвору, заглянув досередини.
В стіні зяяв тунель. Він був весь наче облитий склоподібною масою. Маса світилася матово, по ній весь час мов плескалися хвилі: жовті, блакитні, рожеві, зелені — вся гама кольорів була зібрана в них. Хвилі зароджувалися біля самого входу, бігли, пульсуючи, вглиб, тунель був ними освітлений тепло і м’яко. Він так у себе й вабив, він заворожував, він наче запрошував, щоб увійшли до нього, відкинувши вагання.
Скільки живе, не бачив Юрко такого тунелю, отак химерно освітленого. Спершу подумав, що тунель цей вирубав якийсь древній народ, якісь гунни або монголи, щоб поховати свого царя, чи як там він у них називався… Уявив величезний склеп з золотою домовиною посередині, з горами дорогоцінного каміння, з предметами, що ними користувався за життя покійний: списи й мечі, золоті вази й келихи, — скарб, перед яким померкнуть усі досі знайдені скарби, і в нього аж загорілися очі. Та одразу ж відкинув цю думку, якою спокусливою вона не була: він ніде не читав і не чув, щоб у стародавніх похованнях траплялися освітлені стіни.