Геніально і просто.
Ваго враз помітив, що силует антилопи, яка зображена була внизу на стіні, трохи пошкоджений: обсипалася фарба, налипли шматочки кори. Враз пригадав, як ударив А-ку палицею і як потім довго шукав унизу, на долівці, дичину, — аж посміхнувся на оту первісну наївність, і йому стало так сумно, наче він залишав у цій долині щось дуже дороге, дуже рідне для себе.
З жалем одірвавсь од стіни, й печера одразу ж потонула в пітьмі.
Перед тим як покинути долину, Ваго облетів її всю. Бачив лише звірів і птахів — жодної ознаки присутності іншого племені, отже, А-ку міг спати спокійно.
І якщо йому повезе, він доживе до того щасливого дня, коли стане першим мисливцем.
І озброїться палицею з вмонтованим датчиком…
Ваго залишив долину і понісся прямо на схід. На позивні, що вимогливо лунали в свідомості.
Ще здаля побачив три вершини — снігових трьох братів, що гордо здіймалися над утопленою в пітьму ущелиною. Ніч іще панувала внизу, ревниво ховаючи від ока долину, кутаючи її в білі ковдри хмар, а три вершини стрічали вже сонце. Вкриті снігами, вони заливалися ніжним рум’янцем, що опускався все нижче і нижче, — вони мов аж росли, здіймаючись до неба, аж дзвеніли од кришталевої ясності, й Ваго довго дивився на них, зачарований.
А коли підлетів до долини, там уже панував ясний ранок. І дерева і трави, зарошені, були мов обсипані вогнями, що переливалися веселкою, ясна й прозора вода з шумом стрибала з каменя на камінь, розбиваючись на тисячі бризок, що довго пливли у повітрі кольоровими райдугами. Планета була прекрасною, кожен куточок її нагадував Ваго батьківщину.
Щоб не зім’яти смарагдово-зелену траву, він опустився на плескатий камінь над самою річкою і став чекати решту екіпажу.
Майже весь день зліталися астронавти, і кожному було про що розповісти. Все, що вони пережили, що почули й побачили, підключившись до свідомостей мешканців цієї планети, одразу ж було передано на корабель, в центр інформації. Спрацювали клітинки пам’яті величезного мозку, потужні імпульси понеслися одразу ж у простір в бік далекої галактики, і тепер, що б не сталося з учасниками експедиції, інформація, зібрана ними, все одно стане надбанням їхньої цивілізації.
Тепер треба було подбати про контакти з майбутньою цивілізацією розумних істот, які населяють планету. Контакти, що стануть можливими через десятки, а то й сотні тисячоліть.
Вирішено було обладнати в різних куточках планети контактні пункти.
І знову розлетілися увсібіч інопланетяни групами по десять астронавтів. Ваго ж з дев’ятьма товаришами лишився в долині.
Довго вибирали потрібне місце. Врешті в одній з ущелин, що мов пальці руки зливалися з долиною, знайшли те, що було їм потрібне: гранітну стіну з кілометр завдовжки, суцільний міцний моноліт, здатний простояти тисячоліття. Обходячи ущелину, Ваго переключився на глибинний зір, що міг проникнути до ядра планети, і побачив навпроти стіни, по той бік гірського потоку, товстелезну кварцову жилу. І хоч жила була схована під грубим шаром каміння й землі, він бачив її так виразно, наче вона лежала, очищена, у нього під ногами. Жила прорізала кам’яний масив, заповнивши колись глибоку тріщину, і серед її напівпрозорого тіла були рясно вкраплені цілі гнізда жовтого металу. Тут його були тонни: десятки тонн благородного металу, який не піддавався корозії, металу, що з розвитком цивілізації стане еталоном матеріальних цінностей, виміром багатства і бідності, — це Ваго вже знав з історії власної цивілізації.
Тож рано чи пізно сюди прийдуть ті, що шукатимуть цей благородний метал, і натраплять на жилу. А що жила простежувалася й по цей бік потоку, зникаючи під гранітним масивом, то вони вийдуть під стіну й наткнуться на печеру, якої ще не було, але яка незабаром буде: від корабля вже стартували вантажні ракети, і одна з тих ракет саме опускалася в долину.
Першим з ракети, яка автоматично розвантажувалася, появився біонет, що мав пробити печеру. Масивна куля з надтвердого, вогнетривкого матеріалу могла витримувати тиск у мільйони атмосфер і температуру в десятки мільйонів градусів. Довгі пружинисті ноги з підошвами-присосками дозволяли біонетові долати будь-які перешкоди, підніматися навіть по прямовисній стіні чи спускатися в прірву.
Викотившись із корабля, біонет одразу повернув у бік астронавтів розташований зверху хвилевловлювач. По ньому замерехтіли, забігали кольорові «зайчики», злилися в суцільний ланцюжок — біонет уже чекав на команду.
Розвернувся, швидко побіг до ущелини. Павукоподібні ніжки його аж миготіли, і було в ньому щось від працьовитої, заклопотаної комахи. Ось він видерся на косогір, ламаючи густі кущі, зупинився перед стіною: точно на тому місці, де мала бути печера. Круглий тулуб його враз почервонів — то був застережний колір небезпеки. Астронавти одразу ж почали відлітати од біонета — все далі й далі, аж поки тіло його знову набуло нормального кольору.
Зупинилися, спостерігаючи, що робить біонет.