Про УКРЛІТ.ORG

На коні й під конем

C. 93

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (718 КБ)

Calibri

-A A A+

В мене одразу псується настрій. Відчуваю, що все те він каже навмисне, аби тільки мене подратувати, а не можу не гніватись.

— Я теж про тебе знаю… — кидаю, щоб позлити його.

— Що ти там знаєш? — насторожується Федько.

— Думаєш, не знаю, як ти козу доїв? Щоб хазяйка не бачила…

Мене рятують ноги. Та ще те, що були одчинені двері. Федько ганявся за мною як скажений, але, звичайно, не міг мене наздогнати. І коли він, засапаний, ставав, я теж зупинявся й дражнив:

— Козодій! Козодій! От розкажу в школі, як ти козу видоїв, знатимеш тоді, як я не стану відмінником!

Федько зривається з місця. Він би мене вбив, якби впіймав. А до мене знову повертається гарний настрій. І впевненість, що я таки стану відмінником. Федькові на зло.

Вирішив почати з понеділка. Серед тижня воно якось не з руки: не встигнеш і оглянутись, як уже субота. Хай погуляю востаннє, наберуся сил, бо не розгинатиму ж потім спини ні вдень ні вночі.

Повертались додому із Федьком у різних вагонах: я ніяк не міг простити йому тієї недовіри. Може, тому і вдома не витримав, поділився своїм наміром із братом:

— Не віриш?

Сергійко сказав, що вірить, тільки якось байдуже сказав, аби відчепився. Лаштував саме реактивний двигун для самохідного катера: коробки з–під зубного порошку «Піонер» з металевою впаяною трубкою. А коли він чимось заклопотаний, все інше йому — до лампочки. А мені ж потрібний співчутливий слухач.

Хіба що мамі сказати?

Досі мав намір розповісти вже тоді, як стану відмінником. Або не розповідати зовсім, а лише показати атестат з відзнакою. Щоб мама і очам не повірила.

Але коли то ще буде! Треба сказати сьогодні, бо як не скажу, то, мабуть, і заснути не зможу.

Мама перестилає саме постіль, міняє білизну. Заходжу збоку й кажу якомога байдужіше, мовби мені все те раз плюнути:

— Знаєш, що я надумав?

— Що ж ти надумався?

— Стати відмінником!

Всього чекала мама од мене, тільки не цих слів.

— Ти хочеш стати відмінником? — перепитала мама, не вірячи, мабуть, власному слухові.

— Може, не віриш? — запитую в свою чергу ображено.

Мама поспіхом відповідає, що вірить. Тільки для неї це так несподівано…

— А ти, бачу, й не рада, — все ще дуюсь на маму.

— Дурненький! Як би це мати не раділа синові–відмінникові.

На очах у мами вже сльози. Вона і сміється, і от–от розплачеться. Обіймає мене за плечі, примовляє схвильовано:

— Боже, як тебе вигнало! Чи я коли думала, що в мене буде такий син?..

І мені стає так хороше, наче я уже відмінник. А всі труднощі, що їх я мав побороти, давно лишились позаду.

Ми довго сиділи поруч на ліжкові, що його мама так і не встигла заслати. На підлозі валялася ковдра, та мама забула про неї, а я боявсь нахилитися, щоб не скинути мамину руку, яка лежала на моєму плечі. Ми мріяли про інститут; до якого тепер я обов’язково втраплю…

Потім мама звелася, ласкаво провела долонею по моїй непокірній чуприні:

— Лягай уже, відміннику мій золотий.

І я швиденько роздягнувся, пірнув у постіль і майже одразу заснув, зігрітий думкою, як добре бути відмінником.

Прокинувся зовсім переконаний, що мій намір незабаром здійсниться. До того ж мама спекла такий високий та рум’яний пиріг, що я вже не міг не стати відмінником.

Наласувавшись отим пирогом, вийшов на вулицю. Перша, кого я зустрів, була Сонька. Недбало привітався до неї, вона ж блиснула на мене очима, єхидно спитала:

— Що це ти мов кілок проковтнув?

Сонька лишилася Сонькою, хоч і вигнала нівроку — зовсім дівка. Хотів пройти мимо, не заводитись, але не витримав:

— Спробувала б ти в нашій школі потягти на відмінника!

— На відмінника? Ти?! Ой, тримайте мене, бо впаду!

Розкрила ротяру, регоче, аж виляски йдуть. І нащо я з нею завівся? Знаю ж, що за штучка. Йду геть, а вона гукає услід:

— Як заробиш «відмінно», то вдар телеграму!

А щоб ти сказилася! Зіпсувала настрій одразу. Повеселішав, стрівши Ванька. Заради неділі Ванько вирядився, наче збирався іти фотографуватись для газети. Начищені черевики, чорні сукняні штани, чорна шинеля з мідними гудзиками, ще й новенький картуз з оксамитовим околишем і лакованим козирком. Надворі мороз аж тріщить, вуха одморозити запросто, а Ванькові хоч би тобі що: каже, що зовсім не холодно.

— Це що! Спробував би ти на паровозі! Мороз — не мороз, а ти виглядай, хоч умри… А швидкість, знаєш, яка? Сімдесят кілометрів та ще й проти вітру!

Заздрісно дивлюсь на Ванька. От уже кому повезло! Але ж і мені є чим похвастатись.

— А мені довелося–таки стати відмінником. Не дуже й хотілося, та що поробиш, коли в інститути приймають без іспитів…

— Важко, мабуть? — співчуває Ванько.

— Не так щоб і важко, тільки дуже марудно. Як чого в класі не знають, так учителі всі до мене: поможи… Наче я за всіх думать повинен! А коли інспектор приїде, то мене тільки й питають…

Ванько з повагою дивиться на мене. От уже вірний товариш: що б ти йому не змолов — повірить і не зблимне! Думаю, що б його ще сказати Ванькові, і пригадую зустріч із Сонькою. Як вона реготала й кричала про телеграму.

 
 
вгору