Федько, якому я похвалився, що збираюся стрибнути з парашутної вишки, єхидно запитав, чи заготовив я собі дощок на труну. Бо там, мовляв, кожен третій як не розбивається на смерть, то обов’язково калічиться.
— Гаврильченко ж стрибав! І цілий–цілісінький.
— То йому просто пощастило. Ти знаєш, які там стропила? Обриваються запросто. Бо з гнилого мотуззя. Або обів’ються кругом горла — не треба й шибениці. А тоді ще й приземлитись треба вміти. Як ноги не так наставиш, то й коліна повилітають.
— Ти що, стрибав?
— Не стрибав, зате бачив, як інші калічаться.
Я не знав, вірити Федькові чи ні, бо ж він був великим брехуном. Однак хоча б це була й правда, мені все одно відступати нікуди. Краще стати калікою, аніж навіки зганьбити себе в очах Гаврильченка.
Треба тільки дістати сорок копійок. Отож мені не лишалося нічого іншого, як пошитися в «зайці».
Мушу попередити, що «зайці», про яких ітиме мова, — це не ті безбілетники, які подекуди трапляються в наші часи. Коли я подибую сучасного «зайця», мене мимоволі поймає смуток: як здрібніло це плем’я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнісінька тітонька з пов’язкою ревізора може впіймати не те що одного, а двох або й трьох «зайців» одразу!..
Піднімалися удосвіта, щоб встигнути на роботу, а поїзд ішов годину або дві, зупиняючись через три–чотири кілометри. То кожен і намагався захопити місце на горішній полиці, поспати хоч трохи.
Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старші, правда, і ввечері займали полиці: шапку під вухо, куфайку на голову, і хропи до своєї зупинки. Молодші ж грали в «дурня», в «козла», а то й у «шалабана».
Остання гра була особливо популярною. Бо, по–перше, не потрібно ні карт, ні доміно, тільки руки й голови, а по–друге, у ній могла взяти участь необмежена кількість народу.
Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очі. Решта ж ставала довкола і — раз! раз! — по голові шалабанами. Потім усі наставляли руки із задертими догори великими пальцями і питалися — «хто?».
Угадаєш одразу — твоє щастя, б’єш уже ти. Не вгадав — підставляй знову голову. Поки доїдеш, то навішають стільки гуль, хоч неси на базар.
Я теж не раз приставав на ту гру. І мама спершу ніяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях.
— Чи ти нею гвіздки забиваєш?
Просвітила маму Миколина мати:
— То вони, песиголовці, в «шалабана» грають! Моєму геть розум вибили — вже заїкатися став…
Після того мама пригрозила, що як іще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник…
Але то все ще попереду. А поки що я перший раз їду «зайцем»: рука у кишені, сорок сім копійок у спітнілій долоні. А в голові — палка мрія: може, ревізори не зайдуть, поминуть вагон. Іншим хоч би тобі що: розмовляють, сміються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають двері і хтось заходить із тамбура. Ніби й справді нап’яв заячу шкуру.
Ось воно!
— Громадяни, приготуйте квитки!
Визираю: проходом ідуть два ревізори. А в протилежному кінці — ще один. Ноги розставив, двері спиною підпер. Проскочити — годі й надіятись!
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Гарячково мізкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помітять одразу. Сидіти на місці? Теж не врятуюсь…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.
— Що, безбілетник?
Один з роботяг співчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтів.
— Паняй, хлопче, під лавку. Може, проскочиш.
Я поліз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — і поміж ногами контролерам назустріч. Тут тільки до того кінця вагону добратись, до отих дверей…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
І раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неї подалі, подалі, а вона — цап мене за плече!
— Ще один є!
Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобіт. Чобіт одбрикується, хтось люто кричить:
— Хто там ногу викручує?!
Та я не відпускаю, щоб утриматись під лавкою. Тоді ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тільки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об–німку з чоботом кулею вилітаю з–під лавки.
— Чобіт украли! — лунає розпачливий голос, і до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.
У купе набивається повно цікавих.
— Що там таке?
— Чобіт украли! Роззули на ходу!
— Який чобіт? «Зайця» впіймали!
— А чого ж воно тоді чобіт з людини стягло?
Вибухає суперечка: одні доводять, що я — звичайнісінький «заєць», інші ж твердять, що злодій. Та ревізори не зважають на галас, ведуть мене у сусідній вагон і впихають у службове купе.
Тут повнісінько спійманих «зайців». Одні похмурі, налякані, інші безтурботні, навіть веселі: їм, видно, не первина. Один з таких досвідчених одразу ж підсідає до мене:
— Закурить є?
— Немає…
— Ех, хоча б смальнути з досади… Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!