Сердитий, я побіг до Миколи.

— А ти хрестився?

— Ні.

— Ото ж то й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!

— Чого ж ти вчора не сказав? — мало не плакав я з великої досади.

— Бо й сам повинен знати! — відрізав Микола.

І я знову до вечора носив ротом воду.

«Тепер уже конче прийметься, — думав я, лягаючи спати. — Лоба хрестив, воду ротом носив — якого ж ще дідька їй треба!»

Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.

І я знову побіг до Миколи.

Знайшов його під хатою. Тримаючи ножа, він майстрував нове пужално.

— Ти чого води не носиш?

— Бо мені вже не треба, — відповів Микола, ховаючи очі.

— Як-то не треба?

— Бо в мене уже прийнялася.

— І коріння пустила?

— І коріння…

— І гілляки є?

— І гілляки…

— І зацвіла?

— Та зацвіла…

«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, — журився я, повертаючись додому. — Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».

Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася — внизу не було жодного корінця.

Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.

Щоб знав, як обдурювати чесних людей!

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.

Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.

Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег з своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.

— Вона, видно, десь позаду, — врешті вирішив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:

— І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.

Ми далі роздивлялись малюнок.

— А навіщо в них ото відра на голові?

— Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.

— Я собі теж такий меч зроблю.

— Де ж ти заліза візьмеш?

— А я з дерева.

Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.

— Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одірвався від малюнка Ванько.

Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.

— Давайте гратися, — запропонувала Сонька. — У піжмурки.

Я згадав піч і одразу ж відмовився.

— Краще давайте у князів гратися, — обізвався Ванько. — Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.

Не довго думаючи, ми збігали надвір — висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

— Стійте, а шоломи!

І справді, які ми князі без шоломів?

— У мене нехай картуз буде за шолом, — сказав врешті Ванько.

— І в мене.

В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

— Краще скинь. Ану ж хто вцілить — мати тоді й нога повисмикує!

Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові.

— Цього вже ніхто не розіб’є!

Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те що наші кашкети.

— Ти ж дивися по головах не бий, — попередив Ванько. — А то тобі тепер не страшно.

Ми знову роз’їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.

Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.

Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, перейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.

Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.

Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.

По хаті пішов дзвін, як у кузні. Сонька йойкнула і очманіло закрутилася на місці. Бігти далі вона не могла: чавунець наліз їй аж на плечі. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а мені раптом здалося, що вона ось-ось відірве його разом з головою. З переляку я забув навіть про власне плече і підбіг до Соньки: