Про УКРЛІТ.ORG

На коні й під конем

C. 2

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (718 КБ)

Calibri

-A A A+

— Чого це ви соплі розвішали! — гримає вона на нас. — Отакі великі парубки, женити скоро!

«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримає сторожиха за спиною мокрої ганчірки.

Вона починає прибирати в кімнаті, а важке, наче висічене з темного каменю, обличчя стає ще сердитішим.

— І їсти дітям нічого… Тілігенція драна! — лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дістає пшоно, хліб, скоринки сала й довго стоїть над тим добром, скептично закопиливши губу.

Виходить так же несподівано, як і зайшла. А ми, голодні, як вовченята, дивимося на пшоно і хліб, боячись поворухнутися: нам здається, що сторожиха стоїть з ганчіркою під дверима, тільки й чекаючи на те, щоб ми полізли до хліба.

Знову в дверях — сторожиха. В одній руці — глечик, а в другій — вузлик.

Дістає по пиріжку, наливає молока:

— Їжте, кошенята!

Пиріжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне і дуже смачне. Сергій присмоктується до важкої череп’яної чашки, довго сопе в неї, і пузце його росте на очах. А коли відривається, то в нього через увесь лоб — підкова з білої піни.

— Холосе! — задоволено тягне Сергійко. Оченята його стають маленькі та сонні.

Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здається мені такою страшною, як півгодини тому.

Минає кілька днів. Сторожиха приходить щодня: полаяти «тілігенцію», прибрати в кімнаті, зварити нам їсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пиріжок, пампушку чи корж з вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.

Іноді сідає навпроти нас, підпирає підборіддя рукою, тихенько зітхає. В такі хвилини обличчя її стає лагіднішим, не таким уже суворим, хоч я ніколи не бачив, щоб вона посміхнулася або розсупила брови.

— Забрала б я вас до моїх песиголовців, так матінка ж ваша… — сказала якось вона, і я, обпалений несподіваною пекучою тугою за мамою, за її ласкавими руками і милим, рідним голосом, не витримав — голосно схлипнув.

На мою голову лягла важка, огрубіла долоня. Нічого не говорила сторожиха, навіть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моїй голові.

ДВАДЦЯТЬ КОПІЙОК

Одного разу знайома вчителька Галина Петрівна дала мені листа і попросила вкинути в поштову скриньку.

Я йшов вулицею, мало не тріскаючись від пихи. Здавалося, всі знають, куди я йду, що несу, і з повагою дивляться на мене. Стискаю у лівій руці листа, а в правій — довгого патика, пильнуючи собак.

Ось і сільрада. Видираюся на ганок, потім — на поручні і опускаю листа до скриньки.

Назад я вже їхав верхи на патикові.

Галина Петрівна похвалила мене і пообіцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копійок.

З того часу я щодня бігав до крамниці і довго стовбичив біля прилавка, оглядаючи звабливі речі, що їх можна було купити за двадцять копійок. Крамар згодом дізнався про скарб, що мав звалитися на мене, і охоче вступав у розмову. Він бідкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спеціально посилати гарбу до району.

Під’юджуваний отакими розмовами, я врешті вирішив купити собі кілька блокнотиків, олівців і фарби. Сергійкові — барабан, а на здачу — цукерок.

Тепер тільки треба дожити до зарплати.

Я вивів на клаптикові паперу стільки паличок, скільки залишалося днів до зарплати, і щодня закреслював по паличці. І чим менше залишалося паличок, тим більше наростало в мені святкове нетерпіння.

В переддень зарплати бігав до крамниці запитувати, чи буде завтра відчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав і нарешті повідомив, що завтра таки вихідний (серце моє провалилося в безодню відчаю), але заради такого покупця він, так тому й бути, відчинить крамницю!

Настав довгожданий день. Схопившись до схід сонця, я відразу ж закреслив останню паличку і став чекати на Галину Петрівну.

Ще ніколи час не тягнувся так повільно. Наче йому поперебивало ноги, і він, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тінь піді мною стала темною та куцою. Я стояв біля воріт і, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посірілу від куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрівну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергійко, чекаючи на барабан.

Галина Петрівна прийшла разом із мамою. Була весела та привітна, як і завжди, а я не відводив од неї погляду, чекаючи обіцяного.

— Ти чого так на мене дивишся? — запитала вчителька. Я почервонів і одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копійок, бо навіть не міг допустити, щоб Галина Петрівна забула про них. Адже оцей тиждень я тільки й снив ними!

І коли вона пішла, я довго заглядав на стіл, чи не лежать там обіцяні гроші.

Кілька годин я сидів у кутку, гірко роздумуючи, що не матиму ні блокнотів, ні фарб, ні олівців. Пригадав обіцянку крамаря спеціально для мене відчинити крамницю, і образа на Галину Петрівну потроїлася.

Потім я зважився. Вирвав із зошита чистий аркуш і довго сидів, старанно виводячи кожне слово. Закінчив і ще раз перечитав:

 
 
вгору