А що я знову замовк, вона запитала: — Навіщо тобі той часник?

— Братові… У мене брат хворий…

Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.

— Братові?.. Чим же він хворий?

— А я знаю!.. Мама по фельдшера пішла… У Миронівку…

— Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! — знову закричала тітка Одарка. — Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи!

Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:

— На та йди, брат тебе чекає, либонь… Ну чого стоїш, як укопаний?

Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!

УРОК

Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:

— Бери сапку та йди полоти.

— Ще ж рано, — намагаюся відтягнути осоружне полоття.

— Іди, іди, не вигадуй… Там за пирієм сапки не потягнеш.

І я хоч-не-хоч, а мусив іти.

Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці…»

Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.

Цього разу мама загадала полоти помідори.

— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в «червоних» та «білих».

— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішала» мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.

— Який урок?

— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту — завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицію.

— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зі школи — перевірю.

— Та гаразд,— сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.

Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти…»

Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур’ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.

Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.

— Пішли!

— Куди? — похмуро запитав я.

— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися… То ти не йдеш?

— А ти не бачиш! — мало не плакав я.

— То я вже пішов.

— Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потім тихенько, наче від хворого, побрів із городу.

«Бач, йому весело, всім їм весело,— ображено супився я. — А тут маєш з оцими помідорами!» В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопці ж оце граються в «червоних» та «білих», ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев’яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю:

— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій — уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

— Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.

Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.

Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «білими». Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!

Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.

— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.