— Ясно? — питає командир взводу.

Мовчимо. З острахом дивимося на колоду, на стіну, на рів, приречено думаємо: «Хоч би без води… А вода ж холодна…»

— Хто спробує перший?

Ті, що стоять у першій шерензі, відводять очі, задні ж ховаються за передніх.

— Добровольці, два кроки вперед!

І тут я не витримую. Ноги мої самі собою ступають два кроки вперед. Рухаюсь, як у сні, і коли опам’ятався, то було вже пізно відступати назад.

Вражений помкомвзводу дає мені гранату й гвинтівку.

— Ось побачите, це не так уже й важко, — чи то мені, чи всьому взводові каже лейтенант. І вже тільки до мене: — Приготуйтесь!

Я виставляю одну ногу вперед, набираю повні груди повітря. В мене, мабуть, виходить не так красиво, як у помкомвзводу, але командир взводу хвалить мене:

— Молодець! Готові? В атаку… вперед!

— Ур–ра! — вигукую я і біжу до ями з колодою. Біжу, як до шибениці, бо що ближче, то глибшою здається яма, то тоншою колода. Добіг — тиць! — зупинився.

— В чім справа? — питає лейтенант.

— Товаришу лейтенант, збився з ноги!

— Не треба збиватись… Давайте спочатку.

Спочатку? А я ж сподівався, що тепер викличуть когось іншого.

— Готові? Вперед!

— Ур–ра!

Цього разу я таки ступаю на колоду. Вона гойдається, так і норовить скинути мене у воду, а я, відчайдушно балансуючи, просуваюся вперед.

— Молодець! Молодець! — чую позаду голос лейтенанта.

Врешті яма позаду. Х–ху, аж спітнів! Біжу до стіни, кидаю гранату у вікно і… зупиняюсь. Ні, не видеруся нізащо!

— Досить, — зжалюється наді мною лейтенант. І коли я повертаюся в стрій, звертається уже до всього взводу: — Бачите, це зовсім не важко… Взвод, слухай мою команду: справа по одному — вперед!

І почалося «справа по одному»: хто через яму, а хто і в яму. Таких посилали одразу в казарму: сушитись. А там уже днювальний, із другорічників, стрічав співчутливо:

— У ямі купався?

— А ти не купався?

— Купався, чого ж… Та яма — це що. От на стінку спробуєте!

Пробували. Билися колінами й ліктями, намагаючись з ходу дістатись до вікна. А діставшись, зависали на тому вікні, мов опудала, ковзали відчайдушно ногами, щоб знайти хоч шпаринку, щоб зачепитись, обіпертися, і падали врешті назад…

Як подолали стіну, стало трохи легше. Правда, було, що й на паркані зависали, і котилися в рів, але то вже дрібниці. Зате коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укріплену смугу й побудувало. Мишко як налетів, як садонув, то й на ногах не втримався: опудало набік, і він слідом за ним.

Була ще одна мука: спортивний майданчик. Більшість нашого взводу становили десятикласники, і всі ми добре пам’ятали, як ухилялись у свій час од уроків фізкультури, відмовлялись лізти на турник чи стрибати через кобилу.

— Василю Павловичу, у мене рука болить!

— Василю Павловичу, я вивихнув ногу!

І Василь Павлович врешті махав на таких, як я чи Мишко, рукою: робіть що знаєте, тільки не заважайте іншим.

На прощання, щоб не псувати атестати, він виставив усім нам добрі оцінки, хоч значна частина не заслуговувала й посередніх.

І ось ми знову на спортивному майданчикові: той же турник, та ж кобила і перекладини, та тільки це не школа, нема тут Василя Павловича.

В перший же раз, привівши нас на спортивний майданчик, помкомвзводу викликав із строю мене і мого командира відділення:

— Роздягтися по пояс!

Я вже знав, для чого маю роздягатись, тому робив те не дуже охоче.

— Станьте поруч. — І вже до мене: — Тепер подивіться, який ви є і яким будете, коли старатиметесь…

— А як хто не захоче старатись?

— Боєць Кононенко, один позачерговий наряд!

— За віщо, товаришу помкомвзовду?

— Щоб не були такі розумні! Будете старатись! Ясно?

Ясно. Ясно й Мишкові, що митиме сьогодні підлогу. Отже, ми стоїмо перед взводом: я і мій командир. І більш вражаючої картини важко придумати. Я худий, як щеня, ребра так і випинаються, а біцепси… Якісь жалюгідні вузлики, якісь вірьовочки, що пообриваються, як тільки я зависну на турникові.

— А тепер подивіться на свого командира!

Дивимось. З неприхованими заздрощами дивимось. Тіло як збите, м’язи так і грають по ньому, а на руках — сталеві бугри.

Отакі б м’язи мені!

Лунає команда:

— Командир відділення — на снаряди!

Наш командир іде до спортивних споруд. Він літає над ними, то завмираючи в найнеможливішому, здавалося б, положенні, то виконуючи карколомні сальто. Здається, він не докладає жодних зусиль, а тіло його не важить і грама: так легко, чітко, красиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей, нам важко повірити, що й ми можемо бути такими. Але той невеликий досвід, що ми встигли його вже набути в армії, підказує нам, що таки будемо.

Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних занять, вивчали ми ще статут.

Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од молодших аж до маршалів. Запам’ятовували оті трикутники, кубарі, шпали і зірочки, всі нашивки й емблеми, що їх носять командири Червоної Армії. Бо не доведи господи переплутати та назвати, наприклад, неточну кількість шпал у петлицях!