— В тебе є гроші?
— А що?
— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?
Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:
— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?
Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:
— Ходім!
— Куди?
— Шукати морозиво!
Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.
Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:
— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!
— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.
З’їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:
— Ще по одній?
— А грошей вистачить?
— Вистачить.
Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.
Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.
— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп’ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.
Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.
— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?
— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?
— Та допризовники ж!
— То ви, голуб’ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…
— На товарній?
— Еге ж, за п’ять кілометрів звідси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п’ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!
— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб’єтесь з дороги…
Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такі?
Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп’ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.
Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.
Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.
— Заждалися, хлопці?
Залізничник! Ми так і підхопились.
— Беріть свої відра та швиденько за мною.
Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:
— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється другий. Сідайте й паняйте слідом…
— А як не наздоженем?
— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…
І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту–ту! — і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.
Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Мишком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий, він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.
Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечі: сидимо, наче пугачі.
У Полтаву приїхали далеко за північ.
— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп’ята, й стоїть. А ви що ж — відбилися?
Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону. Щоб не рушив без нас.
Вранці супровідник сердито допитувався:
— Самоволочка? Погулять закортіло? Не виходити з вагонів, поки й до частини доїдемо!
Потім ми довідались, що йому дісталося на горіхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися.
— А зараз — вмиватися! Ви в трубі паровозній приїхали чи в цистерні з–під мазуту? І відра вимийте!
Ми довго плескалися під краном, потім мили відра з–під борщу, якого ніхто не захотів і попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися ми з Мишком, що всіх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти — в піхоту! Царицю полів.
ЯК ВОНО В ПІХОТІ
Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик.