За той час Павлусь міг придивитись до Девлет-ґірея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.
— Не треба, пане, перекладача — обізвався сміло Павлусь і вклонився низько по-татарськи Девлет-ґірееві: — Я сам вмію по-татарськи розмовитись…
— Ти ж недавно між нами…
— Недавно, а ваша мова мені подобалась.
— Гарний з тебе хлопець… Тобі й віра наша сподобається, як між нами лишишся, а тоді жде тебе гарна будучність. «Собача ваша віра!» подумав Павлусь.
— Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…
— Я скажу правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в бою, але що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна.
Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.
— Чи ти глузуєш з мене?
— Ні, ні, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками… Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганнуся…
— Яка Ганнуся?
— Сестра моя, Ганнуся. Накажи її відшукати, вона знає.
Павлусь налякався грізного погляду Девлет-ґірея і сказав усе, задержуючи собі одне, що могло спасти сестру.
Девлет-ґірей подобрів. Він казав прикликати свого завідувача.
— Слухай! — каже йому. — Випитай цього молодого джавра про його сестру і зараз мені її вишукай між бранцями. Якби її не було в Кримі, то спровадити її за всяку ціну, хоч би з кінця світу.
Завідувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її літа, зріст, волосся.
Павлусь розказав так, наче б образ малював.
— Мулло! — каже Девлет-ґірей, — візьми цього малого до гостиної, щоб йому нічого не бракувало…
Павлусь влонився в пояс Девлет-ґірееві і пішов за муллою до гостиної.
— Чи відшукають її? — питає муллу.
Йому треба було до повного щастя ще й певності, що сестра найдеться.
— Наказ мойого пана це закон, — каже мулла. — Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мій пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що під таку сильну руку дістався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобі язик відітнуть. Мій пан усіх брехунів і клеветників так карає.
— Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у світлиці, вистеленій м’якими турецькими коврами, впав навколішки і став молитися:
«Боже наш! Я бачу Твою руку в усім. Я бідний невільник пустився навмання, бачачи у цім ціле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидіння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги мені! В Тобі ціла моя надія!»
Павлусь заспівав собі перший раз, як утік із Спасівки, «Під Твою милость!».
Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотів, до міста, їздив на коні, стріляв з лука та з рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-ґірей казав йому видати гарну одежу, і тепер годі було в ньому пізнати того обідраного невільника, кінського пастуха.
ДевлеТ-ґірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була битва з козаками і там пропав його син одинак. Більше татари не вміли сказати.
Девлет-ґірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а як дівчини не знайдуть?
У такій непевності жили три тижні. Аж одної п’ятниці рано, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-ґірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець із вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській арбі.
Молитви не вільно було переривати, то ж ждали всі, поки Девлет-ґірей не вернеться.
Гонець розповів, що дівчину найшли в Анатолії, в прибережнім городі Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького баші, та що її вже тоді захопили, як мала сідати на турецьке судно з іншими бранцями.
— Слава нехай буде Аллахові! — проговорив Девлет-ґірей, підносячи руки й очі вгору.
— Слава ж Тобі, Господи! — сказав Павлусь, зняв шапку і перехрестився.
Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-ґірея не посміли йому нічого казати.
— Вельможний пане! — заговорив Павлусь, низько кланяючись. — Дозволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилось за нею… Дозволь мені, прошу…
— Дати йому доброго коня! Ти візьми другого, — каже до гінця, — проведи хлопця назустріч.
Зараз вивели осідлані коні. Павлусь скочив на коня, як птах і, вклонившись Девлет-ґірееві, поїхав. В ньому серце скакало з радости.
А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собі: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря й оборонця».
Павлусь так чвалував на коні, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.