Товарищ, мы едем далёко,
Подальше от этой земли.

Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед — по гарбузинню!

Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики.

Я й забув, що поруч — старші.

Рука моя сама опускається, безкозирка зникла, як і не було її, а пароплав став ненаситною кабицею.

Присів я і знехотя взявся кочегарити.

Надворі тихо, безвітряно. Тільки згори, з південного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ підходить до самої хати, бо в нас загорожі нема, лиш од вулиці викопано канаву, щоб дощі не змивали город. Двір наш відкритий, і звідси видно на всі чотири сторони: толоку, а далі ріллю, а далі степ, а далі нічого не видно, самісіньке небо.

Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади?

Хата наша стоїть над балкою, за хатою крутий спуск до річки, і на косогорі чорніє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом…

О, та я й забув про вогонь!

Кочережкою притоптую попіл, щоки аж горять від жару. Я знов напихаю бадилля, і з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гілля і, одірвавшись від землі, пливе над городом, над садом, кудись за річку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, і вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горі… цілий ліс голубих осокорів (ніде немає таких!), а під лісом нехай було б справжнісіньке море… і мій пароплав.

Море… Я зітхнув (бо добре пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб’яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить?

Мати сидить у біленькій хустині, такий дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: «Самого не пущу».

Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б удвох пішли.

Нема Рекса. Убив його Глипа.

Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько — шасть! — присідаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати… дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб — так і гребе ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п’ятака. А за плечима у нього двостволка.

Скажеш було: «Добридень, дядьку!» — не чує. Гукаєш:

«Добридень, дядьку!» — мовчить. Підбігаєш та: «Здрастуйте, щоб вам!..» Тоді, як вовк, поверне голову і: «Вшша!» (це в нього «ша!» чи «пшов!» — не знаю).

Вшикне разок на тебе, більше не захочеш здоровкатись.

Живе Глипа не так, як усі, а навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу.

І на полювання (а він мисливець) виходить тільки присмерком.

Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у світі. Коли полюють гуртом і хтось уб’є дичину, а він промахнеться, — Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу, бачить — не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт і чоботом, а тоді падає на ріллю і хрипить: «Вернись… все’дно пійму»…

Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше… Не такий був Рекс.

Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі — блаженствує. Звірята обліплять його з усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь — і на кінчик собачого носа. Рекс — як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім? А ще він був учений собака. І любив смішити людей. Сиджу я під хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двір, і якась вона заклопотана, ніби щось забула або загубила. З нею це часто буває: ходить, снує по хаті, шукає: «Де я поклала ніж?» — а ніж у неї в руках. І зараз видно: мати присмучена. Я ліктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: «Рекс, ти знаєш, я від’їжджаю — далеко. Прощавай». Рекс тут же схоплюється на ноги, знімає з кілка мій картуз, несе його в зубах і — хоп! — одягає мені на голову. Я кажу: «Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?» Рекс хвостом, як щіткою, обмахнув сміттячко з моїх штанів, лизнув мене в руку, в щоку і весело зиркнув у вічі: все — чистий як нова копійка. Тоді я кажу: «Рекс, а ти не знаєш, де мій автомат?» Рекс — він був рудий-рудющий, мов огонь — притьмом кидається в сіни і несе в зубах мою зброю, бузинову палицю.