Та й схвилював його Варсава своїми мудрими словами. ) — Я зрозумів вас, вчителю! І от що я придумав: кручу! Кручу для ворогів! І облогу з живого вогню! Після вечірнього дзвону хай всі приходять до озера! Всі, всі збираймось гуртом, всім лісовим народом!
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Стовуси й тривуси готують кручу.
Сиз і Чублик у засідці. Парадний вихід Магави.
Картина жорстокої страти
Довго, тривожно лунав над лісом вечірній дзвін. Сонце сіло в багряні хмари, і одразу впала на землю важка темрява. То тут то там поскрипували двері, стовуси й тривуси прокидалися, брали з собою лопати й ломики і, як було домовлено, гуртами тяглись до озера. Бамкав, кликав дзвін, а до Сиза вже не залітала в корч зозуля, не чистила дзьоба, не милувалась його білими пишними вусами, не кувала йому дванадцять разів. Сиз підскочив сам, намацав люльку. Мармусія вже стояла коло нього з чашечкою кави, теплий пахкий душок розносився по всій кімнаті. Коли Сиз випив каву, Мармусія подала йому кашне, холодно й рішуче сказала:
— Як ви собі хочете, Сизе, але я не відпущу вас одного. Я піду з вами. Так, так, не ображайтесь, я вам скажу більше. Ви мені нагадуєте знаєте кого? Ви нагадуєте мале нетямуще дитя. Ви самі не знаєте, куди вас понесуть ноги. Ви йдете до озера, та от в лісі, в темряві, ви бачите таємничий вогник і повертаєте раптом туди, і летите на світло, на ту принаду, як безтурботний метелик. Хоч знаєте, що можете обпалити собі крила. Скільки разів ви обіцяли мені, що будете обережні? І скільки разів ви тонули, падали з круч, були на краєчку смерті?.. Отож! Як собі знаєте, а я беру лопату і йду з вами!
Сиз буркнув, хотів заперечити, що грабарка — не для її жіночих рук, однак Мармусія холодно стисла губи і на очах Сиза з рішучим викликом надягла великі парусинові рукавиці, взяла лопату і сперлась на неї в застиглій промовистій позі: от! Не Мармусія, а справжній копач!
Сиз тільки прикахикнув і люлькою пошкріб потилицю. Знав: сестру не схитнеш, коли вона щось взяла собі в голову!
Вийшли разом на вулицю.
За порогом Сиз пустив кільцями дим і глянув на небо: хмарило. Темна буде ніч, темна й душнувата, і коли б ті хмари не принесли дощу з грозою.
«Кхе!» — сказав Сиз і покликав Мармусію, щоб допомогла йому нагребти сухого листя папороті. Там, де стояв їхній корч, тепер зяяв темний круглий тунель — вхід під землю. Вони вдвох нагребли купу листя і гарненько затулили тунель, примаскували його від непроханих гостей з лісу. І вдвох пішли понад озером, Мармусія попереду, а за нею Сиз.
Важка душнувата ніч висіла над землею. Ліс наче підступився до самого берега, весь заповнений тишею й похмурою млою. Мовчало небо, і десь внизу ледь— ледь зблимувало озеро.
Пройшли піскуваті горби й побачили: над озером зібралося повно лісового народу, хто з лопатами, хто з грабарками, а хто прикотив і тачки. Народ глухо гомонів і товпився, а в темряві здавалося — ворушиться мурашник.
Розступилися і пропустили Сиза до гурту. Чіпким оком Сиз оглянув берег: саме те місце, що треба! З лісу вела сюди велика галявина-луговина, трава тут стелилася рівною скатертиною до самого озера, і тільки над водою берег круто обривався вниз. Правда, стіна кручі була неширока, з двох боків обвалена і зсунута так, що можна було на пологих обвалах і зсувах легенько з’їхати до води. От Сиз і намислив: вирівняти стіну, засадити її на краю кущами, щоб коли хто вискочив з лісу, то не бачив, де обривається земля і де западає вона під ногами глибоченним зривиськом.
Словом, закипіла робота.
Чублик одразу кинувся до тачки, а дід Вертутій вирівнював кручу, обрушував землю, і, коли візок був повний. Чублик з веселим присвистом відкочував землю геть і звалював її у ямище. Мармусія… О, треба було бачити, як працювала серед гурту Мармусія! Делікатно, з гордовитою неквапливістю ставила вона туфельку на лопату, притупувала ногою, і мов не землю, а пригорщу золота набирала на штих і зсипала з кручі. Все це вона робила, як на врочистому балу-маскараді. Ніхто б не подумав зараз, що Мармусія, коли треба, тією ж лопатою може любесенько вгріти по загривку волохатого заброду з лісу. Сиз — той тягав зелені кущі барбарису, йому допомагав глухий Лапоня. А ще плутався коло них, весело встрявав у балачку, всім показував і усіх напучував невгамовний Хвороща. Він говорив, що треба сюди не кущі, а гудину з бочками-динями, от вони, вражі гостоньки, і пурхнуть тоді з лісу сюди, як круки на заячий потрох.
Робота кипіла, а хмари сунули, сунули з пущі, чорною поволокою закривали небо. І щось гримкотіло під хмарами. Стовуси й тривуси думали, що то грім. Аж ні, погримувало, вибивало в бубон десь збоку, коло Щербатих скель. Якийсь шум, якісь глухі удари, виторохку-вання, тріскотнеча наростали, від скель перекочувалися до лісу.
Всі кинули роботу і напружено прислухалися.
— Чуєте? Як в трубу гуде…
— Може, там похорони?
— Та ні, це ті самі, з печер…
У гурті перемовлялися, і спершу ніхто й не помітив, що Сиза коло них уже нема. Його повело. Так, так, Сиза повели ноги! Він приклав руку до вуха, вслухався в гул із темряви, а ноги самі переступали, намацували стежку і швидше, швидше витупували — туди, на гул з ночі.